Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Що ти тут робиш?

— Мене прислав Туташхіа,— відповів хлопчик.— Він з якимось чоловіком мав тут зустрітися.

— Це я той чоловік,— каже поліцейський.— Що він просив переказати?

— Він просив передати вам хурджин.

— Навіщо?

— Він сказав, щоб ви віднесли його Никандро Кіліа.

Забрав поліцейський хурджина, приніс мені. Розв’язали ми його, а там з одного боку курка була, а з другого — індик.

Ось так, батоно, все й закінчилося. Та що після того Туташхіа витворяв — і не опишеш. Усі попередні злочини, і та курка, й індик — то дитячі іграшки порівняно з теперішніми. Робив що хотів, і робив усе так, аби й сліду не лишалося ніде. Та повірте мені, що після того, як удруге він пішов у абраги, всі пожежі, убивства й насильства, які були в Грузії,— все діло його рук! Це кажу вам я — Никандро Кіліа!..

Минув відтоді лише місяць, і раптом приїздить з Кутаїсі моє губернське начальство разом з якимсь офіцером і наказує здавати йому справи. Плакала моя посада поліцмейстера!

Я, звісна річ, зразу в Тифліс, до Мушні Зарандіа. Побачив вія мене і вогнем спалахнув — наче присок у нього з рота летів! Годин дві кричав, сердився й ослом називав. Я вирішив, що пропало все, розізлився і теж почав кричати на Мушні Зарандіа:

— Це через вас я службу втратив! З вашої ласки сім’я моя голодуватиме. Ви все придумали, ви й виправляйте, а то я вам покажу, де раки зимують!..

— Що ти мені показати можеш? Поділися зі мною, не муч моєї душі,— жартома мовив Зарандіа.

— Мабуть, твоя жінка, Мушні-батоно, і зараз носить сережки, що їй єврей подарував?! — спитав я.

— Підійди сюди, Кіліа, сідай поруч мене.

Я підійшов і сів.

Відчинив Зарандіа вогнетривку шафу, довго шарив там, поки не витяг якогось папірця. Поклав його переді мною й сказав:

— Ти, звичайно, ідіот і падлюка, але читати, здається, вмієш. Прочитай лишень, що тут написано!

То була розписка, завірена нотаріусом. У ній говорилося, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям рівно через тиждень по тому, як вони подарували їх його жінці. От тобі й маєш! З несподіванки я аж остовпів. Можете собі уявити, скільки років Мушні поводився зі мною так, наче він вдячний мені, що я не доніс про його хабар. А я вважав, що тримаю його в руках і при першій-ліпшій нагоді змушу танцювати під свою дудочку і робити так, як вигідно буде мені. І раптом що ж відкривається?! Я мало не збожеволів від досади й злості.

— Ти думаєш, Мушні Зарандіа, що випорснув з моїх рук! Не думай! Знай, біда моїх дітей упаде на твою голову! Я щодня писатиму доноси на тебе, щодня розсилатиму їх в усі присутствія, казатиму, що Мушні Зарандіа — злодій, хабарник, зрадник царя й трону його! Мені ніхто не повірить, але будеш ти весь у бруді — це точно! Якщо не повернеш мені посаду, я це зроблю!

Мушні Зарандіа розсміявся мені в обличчя: