Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

— Стара історія, — сказав він. — Лінивий розум не встигає за геніальною інтуїцією художника. Я відразу запідозрив усіх цих людей: баронесу Пуффендорф-Дювернуа, Бабілоні, падре Брауна, а особливо — полковника Хераппо. Не переймайтеся, дорогий Пароді, я негайно переповім вашу версію представникам влади.

Кекен, 5 лютого, 1942 р.

Бог биків

Світлій пам’яті поета Александра Поупа[101]

Із притаманною йому зухвалою прямолінійністю поет Хосе Форменто не один раз повторював сеньйорам та кабальєро, що збиралися в Будинку мистецтв (де Флорида і Тукуман[102]): «На мою думку, не існує більшої насолоди для розуму, ніж стежити за словесними баталіями мого вчителя Карлоса Англада з таким собі Монтенегро, який немовби вигулькнув із вісімнадцятого сторіччя. Це виглядає десь так, як коли б Марінетті[103] виступив проти лорда Байрона, або як коли б автомобіль на сорок кінських сил виступив проти шляхетного й витонченого тільбюрі[104], або як коли б кулемет виступив проти шпаги». Потрібно сказати, що ці змагання приносили багато непідробної втіхи самим учасникам, які в жодному разі не страждали від зайвої скромності. Як тільки Монтенегро дізнався про викрадення листів (а він після одруження на княгині Федорівні полишив театр і на дозвіллі присвячував себе створенню довгого історичного роману, а також кримінальним розслідуванням), він відразу запропонував свої послуги Карлосові Англада — тобто, якщо точніше, свій розум і талант. Щоправда, пропонуючи допомогу, він наполегливо рекомендував Карлосові Англада зробити одну-єдину річ, а саме: відвідати виправну тюрму і камеру номер двісті сімдесят три, де відбував покарання його помічник Ісидро Пароді.

Пароді, правду кажучи, на відміну від наших читачів, про Карлоса Англада нічого не чув: не зачитувався ні його сонетами з циклу «Сенильні пагоди» (1912), ні пантеїстичними одами «Я — це вони» (1928), не заглиблювався у сенс великих літер у «Бачу і смокчу» (1928), не прочитав нативного[105] роману «Нотатки гаучо» (1931), ані жодного з «Гімнів до мільйонерів» (п’ятсот пронумерованих примірників і масовий наклад у типографії «Першопрохідці Дона Боско», 1934), він також не читав «Книги антифонів для хлібів та риб» (1935) чи хоч і вкрай скандальних, однак дуже змістовних післямов до книг видавництва «Мензурка» («Маски крадія, видані під егідою Мінотавра», 1939).[106]

До того ж, хоч нам і дуже прикро це визнавати, за двадцять років тюрми Пароді так і не знайшов часу, щоб ознайомитися з книжкою «Маршрути Карлоса Англада (шлях лірика)». У цьому дослідженні Хосе Форменто, яке нині вже стало хрестоматійним, поет, спираючись на свої власні розмови з маестро, аналізує різноманітні етапи його творчості: втаємничення у модернізм, вплив Хоакіна Белди[107], а іноді навіть цілковите наслідування ним Хоакіна Белди, палке захоплення пантеїзмом у 1921 році, коли поет, мріючи про абсолютне злиття з природою, відмовився від взуття і блукав, накульгуючи і збиваючи ноги до крові, полями довкола свого прекрасного шале у Вінсенте-Лопес; коли він порвав із холодним інтелектуалізмом (знаменитий період; тоді Англада у супроводі бонни, з чилійським виданням Лоуренса під пахвою, без тіні священного трепету прогулювався біля озер у Палермо[108], зовсім по-дитячому вбраний у матроський костюмчик, прихопивши із собою обруч і самокат), ніцшеанське прозріння, з якого виросли «Гімни до мільйонерів», де утверджувалися аристократичні цінності (гімни писалися під враженням від статті Асоріна), дещо пізніше автор буде готовий відректися від них, ставши неофітом-послідовником ідей Євхаристійного конгресу; ну, і врешті-решт альтруїзм і глибоке занурення у життя провінцій, коли метр, орудуючи скальпелем критики, зайнявся аналізом творчості покоління цілком нових, мовчазних поетів, рупором яких стало видавництво «Мензурка», в котрого вже назбиралося близько ста передплатників, а декілька брошурок були майже готові до публікації.

Сам Карлос Англада, щоправда, не справляв настільки страхітливого враження, як його книги та літературний портрет. Дон Ісидро, що заварював собі мате у глечику блакитного кольору, підняв очі й побачив чоловіка сангвінічного типу: високого, кремезного, з похмурим та пильним поглядом, з хвацькими чорними вусиками, які стирчали з-під носа. До того ж цей чоловік, вочевидь, рано полисів. Карлос Англада був одягнений, як дотепно висловився одного разу Хосе Форменто, у костюм «із квадратів». Супроводжував його сеньйор, котрий зблизька нагадував самого Карлоса Англада, але ніби побаченого звіддалік. Усе — лисина, очі, вуса, енергія, картатий костюм — геть-усе повторювалося, але менш виразно, не так яскраво. Допитливий читач, напевно, вже здогадався, що цей молодий чоловік був Хосе Форменто — апостол, євангеліст Карлоса Англада. Його робота не дозволяла йому нудьгувати. Універсальність Карлоса Англада полягала в тому, що він, сучасний Фреголі[109] духу, своєю мінливістю міг збентежити кого завгодно, й особливо — учнів, менш самовідданих та наполегливих, ніж автор «Піс-колиски» (1929), «Записок заготівельника птиці та яєць» (1932), «Од до управителя» (1934) та «Неділі на небесах» (1936). Усі чудово знали, що Форменто, по суті, молився на метра. Той відповідав йому щирою приязню, хоча іноді по-дружньому його бештав. Форменто був не тільки учнем, а й секретарем — певного штабу bonne à tout faire[110]; їх тримають при собі великі письменники, щоб ті вписували коми та крапки у геніальні рукописи й виловлювали між написаного великими письменниками помилки, які туди ненароком закралися.

Англада тут же почав зі справи:

— Прошу вибачити, проте я звик говорити прямо, як мотоцикл. Звернутися до вас мені порадив Хервасіо Монтенегро. Хочу підкреслити, я не вірю й ніколи не повірю в те, що ув’язнений може успішно займатися розслідуванням кримінальних головоломок. У моїй справі, загалом кажучи, немає нічого незвичайного. Я, як відомо, проживаю у Вісенте-Лопес. У моєму кабінеті, точніше кажучи, на моїй фабриці метафор є залізний сейф, він зачинений на кілька замків, у сейфі зберігається, точніше зберігався, пакунок із листами. Не буду приховувати. Моєю кореспонденткою та шанувальницею є Маріанна Руїс Вільальба де Муньягоррі, для найближчих друзів — Монча. Я граю відкрито. Не варто звертати увагу на різні наклепи: тілесних відносин між нами не було. Наше спілкування відбувалося в значно вищих сферах — емоційній та духовній. Проте, і мені з цього приводу надзвичайно сумно, жодний аргентинець не зможе збагнути таких тонкощів. У Маріанни — прекрасна душа; скажу більше: Маріанна — найпрекрасніша з-поміж жінок. Її сповнений здоров’я організм наділений чутливою антеною, здатною вловлювати щонайменші вібрації сучасної дійсності.

Мій перший твір — «Сенильні пагоди» — надихнув її на створення сонетів. Я працював над цими текстами Маріанни. Часом вона використовувала александрійський вірш, що зраджувало її істинну схильність — писати верлібром. Тепер вона захоплюється есеїстикою. І вже написала «Дощовий день», «Мій пес Боб», «Перший день весни», «Битва під Чакабуко», «Чому я люблю Пікассо», «Чому я люблю свій сад» і таке інше. Все ж я спробую висловлюватися точніше, немов я — злодій на допиті у поліції, щоби вам було легше мене зрозуміти. Як усім відомо, я за своєю природою надзвичайно комунікабельний; чотирнадцятого серпня я щонайгостинніше роззявив пащу свого шале і впустив усередину страшенно цікаву компанію авторів та передплатників «Мензурки». Перші вимагали опублікувати їхні твори; другі — повернути гроші, заплачені ні за що. Я обожнюю такі ситуації і почуваю себе в них десь так, як підводний човен на великих глибинах. Забава тривала до другої ночі. Бійки — моя стихія: я змайстрував барикади з крісел і стільців, таким чином я зумів урятувати добру частину посуду. Форменто, який виступав у ролі радше Улліса, ніж Діомеда, намагався втихомирити людей, що сперечалися, і ходив поміж ними з дерев’яною тацею, на якій височіла гора печива та стояли пляшки з «Наранха-більц». Бідолашний Форменто! Насправді він доносив нові снаряди своїм ворогам — і вони тут же їх задіювали. Коли останній pompier[111], тобто останній із цих кретинів пішов, Форменто вкотре довів свою вірність (о, я цього ніколи в житті не забуду), виливши на мене глечик води, щоб я міг прийти до тями. Моя свідомість запалала яскравим полум’ям, ніби всередині мене запалили три тисячі свічок. І знаєте, я, доки перебував у цьому колапсі, створив дещо головоломне; ну звісно, я про поезію. Назва вірша — «Стоячи на імпульсі», а його останній рядок — «і Смерть я впритул розстріляв». Якби я дав вислизнути з підсвідомості такому матеріалу, то цієї помилки я би собі не пробачив. Але продовжити розпочате мені не вдалося, тож я відпустив свого вірного учня. Він же під час словесних баталій загубив своє портмоне. Чесно зізнаюся: я вирішив допомогти йому, щоб він міг доїхати до Сааведри[112]. Ключ від мого неприступного «Ветере» я завжди ношу при собі, в кишені; я сягнув по ключ, приноровившись, застромив його у замкову щілину і зробив один оборот. Відчинивши сейф, я побачив належні кошти, але не побачив листів Мончі (вибачте, листів Маріанни Руїс Вільальби де Муньягоррі). Я сприйняв цей удар незворушно, бо завжди використовую «Розум» і несхитно дивлюся у майбутнє. Я обшукав цілий будинок і все довкола — від ванної кімнати до вигрібної ями. Та результат моїх дій виявився негативним.

— Я впевнений, що листів у шале вже немає, — промовив густим басом Форменто. — Вранці п’ятнадцятого числа я приніс з «Ілюстрованого дзвону» матеріали, які маестро потребував для роботи. І негайно долучився до пошуків. Але також нічого не знайшов. Ні, неправда. Я знайшов дещо вкрай цінне як для сеньйора Англада, так і для нашої країни. Йому, як і будь-якому поетові, притаманна неуважність, тож він якийсь час не розбирав кореспонденцію в передпокої, там утворилася ціла гора паперів, серед яких загубився справжній скарб — чотириста дев’яносто примірників «Записок гаучо», що вже давно зробилися раритетом.

— Пробачте моєму учневі. Коли йдеться про літературу, він втрачає почуття міри, — поквапливо зауважив Карлос Англада. — Людину вашого розумового складу не можуть цікавити наукові знахідки, адже вас вислали в суворі краї кримінальних тем та сюжетів. Тож ось вам самі лише голі факти: листи зникли, і якщо вони потраплять до рук нешляхетної зловмисної людини, то ці щирі зізнання світської дами, її сентиментальні роздуми, плоди напруженої праці сірої субстанції, можуть стати першим каменем у великому скандалі. Йдеться про документ людської душі, де поряд із взірцями ідеального стилю, що сформувався під моїм впливом, — делікатні жіночі таємниці. Висновок: це може стати ласою здобиччю для видавців-піратів, яких чимало розвелося по той бік Анд.

За тиждень по тому довгий «кадилак» зупинився на вулиці Лас Ерас перед воротами національної виправної тюрми. Дверцята відкрилися. З автомашини вийшов джентльмен: сірий піджак, вільні брюки, світлі рукавички, тростина з набалдашником у формі собачої голови. Він рухався зі старомодною елегантністю і впевнено перетнув невеличкий сквер.

Помічник комісара Грондони зустрів його з рабською догідливістю. Джентльмен прихильно прийняв від нього баїйську сигару і дозволив провести себе до камери номер двісті сімдесят три. Дон Ісидро, щойно побачивши його, блискавично сховав під арештантську шапочку пачку сигарет «Сублімес» і стиха промовив:

— От дідько! Видно, на Авельянеда живий товар розбирають умить! Можливо, когось така собача робота виснажує, але вам вона йде на користь!

— Touché, дорогий мій Пароді, touché[113]. Зізнаюся у своєму embonpoint[114]. Княгиня наказувала вам кланятися, — відказав Монтенегро, видихаючи хмарки синюватого диму. — Ну, і наш спільний друг Карлос Англада — цей світлий розум, якщо в наш час нам іще дозволено говорити про щось подібне; так, світлий, але позбавлений континентальної дисципліни, — Карлос Англада також про вас не забуває. Він навіть занадто часто вас згадує, між нами кажучи. Більше того, вчора він бурею увірвався до мене в кабінет. Я ж чудовий фізіономіст, мені вистачило секунди, щоби поглянути на нього, послухати, як він гримнув дверима, як він сопе, коли дихає, щоб одразу дійти висновку: цей чоловік страшенно схвильований. Я легко здогадався: якщо приливає кров, то це несумісне з умиротворенням душі. Ви вчинили розумно, ви зробили правильний вибір: тюремна камера, розмірене життя, відсутність ексцесів. Тут, у самісінькому центрі міста, — ваша маленька оаза, і це ніби окрушина цілком іншого світу. А ось нашого товариша сильним не назвеш: він лякається навіть тіні, навіть примарної небезпеки. Якщо говорити чесно, я думав, що він виявиться міцнішим. Спочатку він до втрати листів поставився з витримкою істинного clubman[115], але вчора я переконався, що це тільки маска. Він постраждав, blessé[116]. Він сидів у мене в кабінеті, перед ним стояла пляшка «Мараскіна» тридцять четвертого року; весь у клубах диму кубинських сигар, він не збирався ламати комедію. Я поділяю його занепокоєння. Якби листи Мончі були опубліковані, це завдасть жорстокого удару по нашому оточенню. Це жінка hors concours[117], любий мій друже: дуже красива, багата, знатна, досконала духовно; якщо коротко, це екстракт сучасності у келиху з муранського скла. Карлос Англада, бідолашний, упевнений, що оприлюднення листів зруйнує її репутацію; тоді йому доведеться вдатися до доволі-таки антигігієнічних заходів і вбити цього недоброго Муньягоррі на дуелі. Але все ж таки, вельмишановний Пароді, прошу вас не втрачати вашої славнозвісної розважливості. Я вже зробив перший крок і запросив Карлоса Англада і Форменто кілька днів погостювати зі мною на фермі «Ла Монча», яка належить Муньягоррі. Noblesse oblige. Треба сказати, не можна не визнати; тільки завдяки наполегливості Муньягоррі цілий муніципалітет Пілар почав рухатися шляхом прогресу. Вам би не завадило зблизька подивитися на це чудо, бо ферма «Ла Монча» — одне з небагатьох господарств, де скарби національної традиції продовжують жити та процвітати. І навіть присутність господаря дому, деспота, людини старого гарту, не зможе затьмарити цю товариську зустріч. Маріанна привітно прийме гостей — і, звісно ж, усе відбудеться пречудово. Запевняю вас: ця подорож — не забаганка артистичної душі, ой ні; наш домашній лікар, доктор Мухіка, радить мені звернути серйозну увагу на surmenage[118]. Але княгині, попри наполегливе запрошення Маріанни, не вдасться до нас приєднатися. Вона ніяк не може вирватися, бо має надто багато справ на Авельянеда. Я ж задумав продовжити своє villégiature[119] аж до Дня весни[120]. Отже, самі подумайте, я без жодних вагань іду на величезну жертву, можна сказати, на подвиг. А розслідування цієї справи (власне, пошуки листів) я покладаю на вас, і воно тепер у ваших руках. Тож завтра о десятій ранку радісний караван автомобілів вирушить від кенотафа[121] Рівадавіа в бік вілли «Ла Монча». Нас п’янитиме велич обріїв, що відкриються нашим очам, і відчуття свободи.

Хервасіо Монтенегро рішуче поглянув на свій золотий годинник марки «Вашерон і Константен».

— Час — це гроші! — вигукнув він. — Я обіцяв, що відвідаю полковника Хераппо і падре Брауна, ваших сусідів по цій будівлі. А недавно я був з візитом на вулиці Сан-Хуан у баронеси Пуффендорф-Дювернуа, з дому Пратолонго. Вона ще не втратила почуття власної гідності, однак її абіссинський тютюн цілком гидотний.

П’ятого вересня, ближче до вечора, до камери номер двісті сімдесят три увійшов відвідувач у плащі, з траурною стрічкою на рукаві. Щойно переступивши поріг, він відразу ж заговорив, причому — за всіма правилами цвинтарної пишномовності; водночас дон Ісидро зауважив, що гість чимось надзвичайно стривожений.