Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

— Дорогий мій Пароді, ви наче з Місяця впали! Всі знають, що Панамериканський експрес прямує з Болівії до Буенос-Айреса зовсім без зупинок. Однак, дозвольте, я продовжу. Того вечора спільна бесіда не вирізнялася розмаїттям тем. Усі розмови крутилися довкола зникнення Бабілоні. Хтось із пасажирів зауважив, що як би саксонські капіталісти не нахвалювали цілковиту безпеку подорожей залізницею, цей випадок доводить протилежне. Я не погодився: Бабілоні міг необережно повестися лише через те, що був неуважним, ця риса притаманна всім поетам, я й сам, скажімо, витаю десь у хмарах. Але всі наші гіпотези, які раз у раз звучали вдень, коли світ був наповнений кольорами та сонячним сяйвом, втратили будь-який сенс, як тільки сонце зробило останній пірует і зникло за обрієм. Щойно запав морок, всюди запанували сум і меланхолія. Час від часу ніч розривало страшне гухання невидимого пугача, що немовби наслідував бухикання хворого старигана. І в такі хвилини кожен із подорожніх пригадував щось своє — або ж відчував невимовний страх перед тужним, безпросвітним життям. Здавалося, ніби навіть колеса вистукували у такт: ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то…

Після вечері Голядкін (напевно, щоби розвіяти сумний настрій, що заполонив цілий вагон) зробив велику помилку і запропонував мені зіграти з ним у покер — тет-а-тет. Він настільки перейнявся бажанням помірятися зі мною силами, що з абсолютно не властивою йому рішучістю відмовив баронесі та полковникові, які хотіли зіграти з нами вчотирьох. Тож вони просто спостерігали. Хто б сумнівався, сеньйор Голядкін отримав жорстоку науку. Член клубу «Salon Doré» не посоромив своєї репутації. Спочатку мені трохи не щастило в картах, але потім включилася моя родова пам’ять — і Голядкін програв усі свої гроші, тобто триста п’ятнадцять песо та сорок сентаво, що їх поліцейські дойди забрали в мене згодом, до того ж без жодних законних підстав. Я ніколи не забуду нашого з ним протистояння: плебей проти світського лева, скнара проти байдужого, єврей проти арійця. Дуже цінна картина для моєї уявної галереї. Але дивіться, що відбувається далі: Голядкін, який за всяку ціну жадає відігратися, виходить із салону. І тут же повертається зі своїм чемоданом зі штучної крокодилячої шкіри. Виймає один із футлярів, кладе на стіл та пропонує мені зіграти: триста програних песо проти діаманта. Я не зміг не дати йому останнього шансу. Отож я здаю карти, в мене на руках — покер тузів, ми відкриваємо карти — і діамант княгині Федорівни переходить до мене. Єврей залишає салон navré, інакше кажучи, вбитим. Такі хвилини не забуваються.

A tout seigneur, tout honneur[94]. Відтак баронеса Пуффендорф зааплодувала мені своїми ручками у шкіряних рукавичках; вона весь час із відвертою цікавістю спостерігала за грою свого чемпіона, і саме ці оплески стали кульмінацією сцени. Але як кажуть у «Salon Doré», я ніколи не зупинявся на півдорозі. Тому відразу ж прийняв рішення, покликав офіціанта і попросив ipso facto[95] принести карту вин. Недовго вагаючись, я подумав, що для такої нагоди найкраще підійде ігристе вино «Ель Гаїтеро», півпляшки. Ми з баронесою підняли келихи.

Світська людина завжди залишається світською людиною. Після таких подій будь-хто інший на моєму місці цілу ніч не склепив би очей. Натомість я втратив будь-яке бажання залишитися tête-à-tête з баронесою, мріючи лише про одне: якнайшвидше дістатися до свого купе. Позіхаючи, я насилу зміг проговорити слова вибачення; тоді відкланявся. Втома буквально валила мене з ніг. Я пригадую, як, позіхаючи, брів безконечним коридором потяга, як начхав на правила, що їх запровадили англосаксонські компанії, аби тільки обмежити свободу аргентинського пасажира; отже, врешті я завалився у перше-ліпше купе і, дбаючи про безпеку діаманта, зачинив двері на засув.

Зізнаюся вам, вельмишановний Пароді, хоч і без тіні сорому, що тієї ночі я спав одягненим. Я просто впав на постіль і заснув як убитий.

За всякі значні розумові зусилля доводиться платити якусь ціну. Цілу ніч мене переслідував жахливий кошмар. Крізь сон я чув саркастичний голос Голядкіна, який раз по раз повторював: «Я не скажу вам, де діамант!» Щойно прокинувшись, я тої ж миті застромив руку до внутрішньої кишені; футляр лежав там, а в ньому — незрівнянний скарб, non pareil[96].

Я з полегкістю зітхнув і відчинив вікно.

Світло. Свіжість. Божевільний вранішній щебет птахів. Туманний світанок — такі бувають тільки у перші дні січня. Ще сонний, ще ніби загорнутий в імлаву ясу білосніжний ранок.

Від ранкової поезії я моментально повернувся до прози життя: в мої двері постукали. Я відчинив. Переді мною стояв помічник комісара Грондони. Він запитав, що я роблю в цьому купе, а тоді, не дочекавшись відповіді, запропонував пройти за ним до мого власного купе. Я завжди і всюди орієнтувався, як жайвір. Вам це, можливо, видасться дуже дивним, однак моє купе виявилося відразу поряд. Там усе було перекинуто догори дриґом. Щоправда, Грондона не повірив у щирість мого здивування. Допіру пізніше я дізнався про те, про що ви вже, звичайно, прочитали у газетах. Сеньйора Голядкіна викинули з потяга. Охоронець, який супроводжував експрес, почув його крик і здійняв тривогу. Поліцейські сіли у поїзд у Сан-Мартіні. Мене звинувачували всі, навіть баронеса, причому я впевнений, що хто-хто, а вона це робила заради помсти. Проте мушу сказати, що у цій справі спостережливість мене не підвела: доки тривала вся ця поліцейська колотнеча, я зауважив, що полковник уночі зголив бороду.

За тиждень Монтенегро з’явився у виправній тюрмі знову. Дорогою, залишившись на самоті у фургоні для арештантів, він придумав не менше ніж чотирнадцять комічних історій і згадав сім акровіршів Гарсіа Лорки, щоби просвітити цими знаннями свого нового підопічного — habitué[97] камери двісті сімдесят три Ісидро Пароді; але норовливий і впертий перукар не бажав його слухати, натомість відразу ж вийняв з-під арештантської шапочки заяложену колоду карт і запропонував Монтенегро (точніше, примусив його) зіграти з ним удвох.

— Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, — зауважив Монтенегро. — У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана[98], я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.

Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, — палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.

Пароді, не дивлячись на нього, промовив:

— Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, — я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.

— Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, — сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки «Сублімес». — Вони роблять вам честь.

— Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім — до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий — військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників — загримована жінка.

Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик — той запозичив своє ім’я з журналів про Ніка Картера[99], поет — той народився у Катамарці[100], сеньйора — та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник — адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас «дуже високо» (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.

Ці люди поводилися вкрай рішуче й цілеспрямовано, вони вирішили провернути всю справу за чотири ночі. Першої ночі в купе Голядкіна виявилися ви — і цим зруйнували їм усі плани. Другої ночі ви мимоволі врятували йому життя: баронеса, ніби у пориві шаленої пристрасті, прийшла до нього в купе, але ваша поява її сполохала. Третьої ночі, коли ви, ніби приклеєний, стовбичили коло дверей баронеси, поет накинувся на Голядкіна. І отримав по заслузі: Голядкін викинув його з поїзда. Ось чому ваш попутник так крутився вночі в ліжку. Він обмірковував те, що вже сталося, і те, що могло ще його чекати. Напевно, він думав і про четверту ніч — найнебезпечнішу, бо останню. Йому згадалися слова священика про тих, хто губить душу, проте робить це заради її спасіння. Відтак він вирішив загинути і розлучитися з діамантом, але так, щоби врятувати коштовність для її власниці. Ви проговорилися, що ваше ім’я занесене у поліцейську картотеку; він зрозумів, що якщо його вб’ють, то підозра впаде насамперед на вас. Четвертої ночі він показав два футляри, щоби грабіжники подумали, ніби існують два діаманти: справжній та підробка. На очах у всіх він програв діамант, причому програв людині, яка, по суті, навіть не вміє грати в карти; злодії вирішили, що він хотів змусити їх повірити, ніби він програв справжній камінь; вас приспали, підсипавши чогось вам у сидр. Потім вони вдерлися до росіянина в купе і почали вимагати діамант. Уві сні ви чули, як він повторював, що не знає, де коштовний камінь; можливо, він навіть вказав на вас, щоби тільки їх обдурити. У цього мужнього чоловіка все вийшло так, як він був задумав; на світанку ці негідники все ж його вбили, проте скарб залишався у надійному місці — у вас. Як тільки поїзд прибув до Буенос-Айреса, поліція схопила вас, а коштовність передала законній власниці.

Знаєте, мені здається, Голядкін просто розчарувався; він не розумів, чи варто йому жити далі, якщо двадцять жорстоких років не змилосердилися над княгинею, до того ж тепер вона керує борделем. Напевно, на його місці я так само боявся б майбутнього.

Монтенегро потягнувся за другою сигаретою.