Розділ «Хорхе Луїс Борхес, Адольфо Бйой Касарес Шість головоломок для дона Ісидро Пароді»

Отже, сьомого січня о четвертій годині чотирнадцять хвилин (це був звичайнісінький болівійський день) я сів у Мококо[65] в Панамериканський експрес, вправно позбувшись — savoir faire[66], друже мій, — своїх численних надокучливих прихильників. Я щедро роздарував обслузі експресу свої портрети з автографами, таким чином злагіднивши їхнє дещо насторожене ставлення до моєї персони. Мене провели до купе, яке я покірно погодився розділити з незнайомцем із яскраво вираженою єврейською зовнішністю, причому мій прихід перебив сон сеньйора. Згодом я дізнався, що цей пан має прізвище Голядкін і торгує діамантами. Якби ж то знаття, що цей насуплений сеньйор, якого доля дала мені у подорожні, втягне мене у настільки таємничу й трагічну історію.

Наступного дня, кожної миті очікуючи несподіванки від якого-небудь вождя племені кальчакі, я вирішив поспостерігати за людською фауною, що населяла наш малесенький і тісний світ, доки потяг перебував у русі. Свої дослідження я розпочав — cherchez la femme — з дуже цікавої особи; вона навіть на Флориді о восьмій годині вечора привабила б до себе море захоплених чоловічих поглядів. У таких речах мене неможливо обдурити, я відразу збагнув, що доля звела мене з екзотичною й абсолютно винятковою дамою. Це була баронеса Пуффендорф-Дювернуа[67], цілком зріла, хоч і дуже молода жінка; у ній уже нічого не залишилося від незграбного підлітка, іншими словами, дуже цікавий сучасний екземпляр: струнка фігура, сформована грою у lawn-tennis, риси обличчя доволі грубі, проте вправно підкреслені кремами та косметикою. Одним словом, це була жінка, котрій стрункість постави додавала шляхетності, а мовчазність — вишуканості. Проте вона мала один недолік, faible, що його неможливо вибачити істинній Дювернуа[68]: вона симпатизувала комуністам. Спершу я був навіть зацікавився нею, але потім дотямив, що за всім її зовнішнім лоском криється вкрай пересічна душа, і мені довелося просити сеньйора Голядкіна замінити мене на цьому фронті; вона ж — о, яка типова поведінка для жінки! — вдала, що взагалі не зауважила підміни. Але я випадково підслухав розмову баронеси з іншим пасажиром — він називав себе полковником Херрапо з Техасу — коли вона сказала про когось, що той — «йолоп»; мабуть, ішлося все ж про pauvre[69] сеньйора Голядкіна. Відтак я знову повернуся до Голядкіна. Це був єврей російського походження, проте у моїй фотографічній пам’яті його риси закарбувалися невиразно. Він — здається, світловолосий, міцно збудований, з вічно здивованими очима — тримався з гідністю, та при цьому щоразу прагнув проявити люб’язність і відчиняв переді мною двері. Зате полковника Херрапо важко забути, хоч як би того хотілося: бородатий, з тілом атлета — типовий приклад агресивної вульгарності, яка віднедавна запанувала на його батьківщині, що хибує гігантоманією, не здатна розрізняти відтінки, nuances, доступні кожному задрипанцю з неаполітанської тратторії, адже чутливість до нюансів узагалі є фірмовою рисою латиноамериканської раси.

— Нічого не казатиму про Неаполь, але якщо хтось не витягне вас за вуха з цієї справи, то виверження Везувію здасться вам дитячою забавою, оце я стверджую достеменно[70].

— Я заздрю вашому бенедиктинському всамітненню, сеньйоре Пароді, тому що моє життя — життя волоцюги. Я шукав світла на Балеарських островах, насичених кольорів — у Бріндізі[71], витончених спокус — у Парижі. І, як Ренан[72], я ревно молився в Акрополі. Так, скрізь і всюди я намагався вичавити до краплі сік із розкішного виноградного грона, ім’я якому — життя. Але повернуся до своєї розповіді… Доки Голядкін — врешті-решт євреї приречені мати неприємності — терпляче вислуховував безупинне і виснажливе просторікування баронеси, я сидів у пульманівському вагоні з таким собі Бібілоні[73], молодим поетом із Катамарки, й насолоджувався, немов істинний афінянин, діалогами про поезію та провінційні міста. Тепер я можу зізнатися, що темна, майже чорна шкіра молодого лауреата премії «Косинус Вулкан»[74] дещо мене відштовхувала. Велосипедні окуляри, краватка-метелик на гумці, рукавиці кремового кольору — все це спонукало мене думати, що я маю справу з послідовником Сарм’єнто — геніального педагога та пророка, від якого було б абсурдним очікувати вміння передбачати майбутнє[75]. Та коли молодий чоловік із неймовірним зацікавленням вислухав вінок моїх тріолетів, які я нашвидкуруч склав у товарно-пасажирському поїзді, поки їхав із Харамі — зі сучасного цукрового дива, із циклопічною статуєю Прапора авторства Фйораванті[76], — переконав мене, що він є гідним представником нашої сучасної молодої літератури. Він не належав до тих нестерпних віршомазів, які використовують кожну бесіду, щоб тільки помучити нас каліками, які народилися з-під їхнього пера: мій співрозмовник був освіченим та скромним юнаком, котрий умів триматися в тіні та прислуховуватися до метра. Потім я його ощасливив однією з моїх од із присвятою Хосе Марті[77]. Проте, дійшовши до одинадцятої оди, я був змушений зупинитися; нудьгою, що її балакуча баронеса навіяла на сеньйора Голядкіна, заразився і наш молодий поет: дуже цікаве явище психологічного зв’язку, я не раз спостерігав його у своїх «пацієнтів». Із притаманною мені простотою, а це дуже важлива риса, apanage[78] для світської людини, я взяв його за плечі й струсонув із такою силою, що він тут же розплющив очі. Щоправда, бесіда, після цього прикрого випадку, mésaventure, вичахла й припинилася, відтак, щоби допомогти розмові розгорітися знову, я почав бесіду про вишуканий тютюн. І влучив у яблучко: Бібілоні пожвавішав. Понишпоривши у внутрішніх кишенях своєї куртки, він вийняв гамбурзьку сигару і, не наважуючись запропонувати її мені, заявив, що придбав її, щоби викурити сьогодні ввечері у салоні. Мені було доволі легко розгадати цей нехитрий прийомчик. Я дуже прихильно прийняв сигару, буквально вихопивши її з рук молодика, і тої ж миті її розкурив. Мені здалося, що, як тільки я це зробив, Бібілоні охопив якийсь дуже прикрий спогад, принаймні саме так мені зчитався вираз його лиця, бо я ще й надзвичайно тонкий фізіономіст. Відтак, зручно вмостившись у кріслі, пускаючи хмари блакитного диму, я попросив його розповісти про свої поетичні здобутки. Темношкіре обличчя засвітилося від утіхи. Я вислухав стару як світ історію про долю літератора, який протистоїть буржуазним смакам і пливе по життю, немов по бурхливому морю, прилаштувавши на спині фантастичну, казкову мрію[79]. Родина Бібілоні, багато років віддавши фармакопеї та життю в горах, все ж таки змогла залишити кордони Катамарки і переїхати у Банкаларі. Там і народився наш поет. Його першим учителем стала сама Природа: з одного боку — батьківські сільськогосподарські угіддя, а з другого — прилеглі курники, які він так любив відвідувати, коли був дитиною… у темні безмісячні ночі, озброївшись вудкою, щоб ловити курей. Після вкрай нелегкого навчання у початковій школі, що знаходилася за двадцять чотири кілометри від дому, поет повернувся до рідних полів і просторів; він познайомився з благодатними і клопіткими радощами роботи на землі, які заслуговують значно більшого визнання, ніж усього лише чиїсь-то бездумні оплески. Несподівано автора врятувало журі літературного конкурсу «Косинус Вулкан»: його книгу «Катамаркеняс (спогади з провінції)» було відзначено нагородою. Грошова премія дала змогу молодикові помандрувати рідними краями, що їх він із такою любов’ю був описав. А тепер він, зібравши щедрий урожай романсів та вільянсіко[80], повертався до свого рідного Банкаларі.

Ми перейшли до вагону-ресторану; бідному Голядкіну довелося сісти біля баронеси, ми з падре Брауном розмістилися навпроти за тим же столом. Зовнішність у священика була невиразною: темне волосся, пласке округле обличчя. Проте я дивився на нього з дещицею заздрощів. Ми мали нещастя позбутися наївної дитячої віри, а тепер не можемо видобути з нашого холодного розуму і здорового глузду той цілющий бальзам, яким лікує своїх мирян церква. Проте скажіть, чи багато користі має наше століття — це сивоволосе, перенасичене дитя — від глибокого скептицизму Анатоля Франса[81] і Жуліо Дантаса[82]? Усім нам, вельмишановний Пароді, так не вистачає хоч краплини наївності та простоти…

Я тільки доволі туманно пригадую те, про що йшла мова того вечора. Баронеса постійно опоряджала виріз своєї сукні, пояснюючи це нестерпною спекою, і весь час норовила притулитися до Голядкіна — звичайно, щоби привернути до себе мою увагу.

Голядкін радше не звик до такого поводження, він марно намагався хоч трохи відсторонитися, чудово розуміючи, яка плюгава роль була йому відведена, відтак нервово починав говорити на теми, які насправді абсолютно нікого не цікавили, — наприклад, що ціни на діаманти скоро впадуть і що неможливо підмінити справжній діамант підробкою, розкриваючи різні фахові деталі. Падре Браун, який, здається, забув, що перебуває у вагоні-ресторані дорогого експресу, а не серед своїх парафіян, раз по раз повторював парадоксальну істину, що спочатку потрібно звести зі світу душу, щоби згодом її врятувати, — а це ж низькопробні візантійські фокуси, які заяложують істинний сенс Євангелія.

Noblesse oblige[83] — якби я далі ігнорував еротичні натяки баронеси, я би виставив себе у дуже непривабливому світлі; цієї ж ночі я прослизнув до її купе, присів, прихилив до дверей свою мрійливу голову, зазираючи одним оком у щілину в дверях, і тихесенько замугикав «Mon ami Pierrot»[84]. Я дозволив собі блаженство цієї паузи, бо це наче перепочинок воїна посеред життєвої баталії, однак мене повернув до дійсності полковник Херрапо, що все ще перебував у полоні печерного пуританства. Так-так, це той самий бородатий дідуган — реліквія, що вціліла ще з часів піратської війни на Кубі. Він схопив мене за плечі, відірвав від підлоги, досить високо підніс мене над землею, а тоді поставив перед дверима чоловічого туалету. Моя реакція була блискавичною: я зайшов туди, гримнув дверима, зачиняючи їх за собою просто в нього перед носом, і просидів там майже дві години, намагаючись не прислухатися до потоку лайки, яку він вивергав ламаною іспанською мовою. Я вийшов зі свого прихистку лише тоді, коли шлях до відступу звільнився. «Дорога вільна!» — подумки заволав я і кинувся до себе в купе. Але богиня Несподіванка, вочевидь, не хотіла зі мною розлучатися так просто. У купе на мене чекала баронеса. І вона кинулася мені назустріч. У глибині купе я зауважив сеньйора Голядкіна, який одягався у свій піджак. Баронеса зрозуміла — із притаманною жінкам інтуїцією, що присутність Голядкіна руйнує інтимну атмосферу, таку важливу для кожної закоханої пари. І вона пішла, не промовивши до нього жодного слова. Я себе знаю добре: якби я у цю хвилину зустрівся з полковником, все закінчилося б дуеллю. Але в поїзді такі події насправді вкрай недоречні. Крім того, хоч мені й гірко це визнавати, дуелі залишилися в минулому. Я вирішив, що найкраще — це лягти спати.

Наскільки велика ця дивна піддатливість та послужливість єврейської натури! Моє повернення зруйнувало якісь (не знаю які, проте, звичайно, безпідставні) плани сеньйора Голядкіна. Одначе він тут же почав засипати мене знаками уваги і буквально нав’язав мені у подарунок сигару «Аванті».

Наступного дня всі були в поганому гуморі. Я завжди дуже тонко реагую на емоційну атмосферу, тож вирішив підняти настрій своїм сусідам за столом: розказав кілька веселих історій із життя Роберто Пайро[85] і прочитав дуже дотепну епіграму на честь Маркоса Састре[86]. Сеньйорі Пуффендорф-Дювернуа, яку дуже розчарували вчорашні невдачі, ледве вдавалося приховувати роздратування; звичайно ж, чутки про її mésaventure[87] дійшли до вух падре Брауна; священик влаштував їй украй сувору розмову, що було не дуже до лиця представникові церкви.

Після сніданку я все ж таки втер носа полковникові Херрапо. Аби продемонструвати йому, що його faux pas[88] не зіпсував наших чудових відносин, я пригостив його сигарою «Аванті» від Голядкіна і навіть не відмовив собі у приємності прикурити йому сигару. Оце називається дати ляпаса в білій рукавичці!

Цього вечора, а то був мій третій вечір у цьому поїзді, юний Бібілоні надзвичайно мене розчарував. Я збирався розповісти йому про власні любовні пригоди, розказати історійки, що їх переважно не довіряють комусь першому-ліпшому, однак у купе його не було. У мене виникли неприємні підозри: чи, бува, молодий мулат не пішов до купе баронеси Пуффендорф? Іноді я стаю подібним до Шерлока Голмса; ось і зараз я спритно відволік увагу вартового, підсунувши йому унікальну парагвайську монету, і спробував, наче справжня собака Баскервілів, почути та побачити все, що діялося на території нашого вагона. (До речі, полковник дуже рано пішов до себе). Щоправда, я переконався лишень в одному: довкола панували морок і мертва тиша. Все ж я не довго нудьгував, чекаючи. На мій превеликий подив, відкрилися двері купе падре Брауна — і звідти вислизнула баронеса. На якусь мить я перестав панувати над собою, і це можна пробачити людині, в чиїх жилах тече гаряча кров роду Монтенегро. На щастя, я дуже швидко зметикував, що і до чого. Баронеса ходила сповідатися. Зачіска її розкошлалася, а одяг — яскраво-червоний пеньюар, розшитий срібними балеринами та золотими паяцами, — був більш ніж легким. На лиці у баронеси не було макіяжу, а оскільки в будь-якій ситуації ця дама залишалася справжньою жінкою, вона прошмигнула до себе, щоб я часом не побачив її без звичної маски. Я розкурив препогану сигару від молодого поета Бібілоні та прийняв філософське рішення йти спати.

Ще одна халепа сталася зі мною в моєму купе: сеньйор Голядкін іще навіть не збирався лягати. Я посміхнувся: ми провели разом тільки два дні, а цей непоказний сеньйор уже почав наслідувати мої богемні та світські звички, адже театри та клуби — це щоразу безсонні ночі. З новою роллю, як ви розумієте, він справлявся кепсько. Голядкін виглядав розгубленим і неуважним, він нервував. Хоч я вже позіхав і мені злипалися очі, він почав розповідати у всіх подробицях свою сіреньку, та, можливо, апокрифічну біографію. Сказав, що був конюхом, а пізніше — коханцем княгині Клавдії Федорівни. З цинічністю, яка нагадала мені найризикованіші сторінки з роману «Жіль Блаз із Сантільяни»[89], він зізнався, що зрадив довіру княгині та її сповідника падре Абрамовича і вкрав у неї величезний діамант, рівних якому немає; тільки деякі огріхи ограновування не дозволяли йому вважатися найдорожчим у світі. Двадцять років віддаляли Голядкіна від тої ночі пристрасних любощів, коли він вчинив крадіжку і втік. За цей час червоною хвилею революції з царської Росії викинуло і пограбовану княгиню, і зрадливого конюха-коханця. Як тільки він перетнув кордон, почалася потрійна одіссея: княгиня шукала засобів для існування, Голядкін шукав княгиню, щоби повернути їй діамант, а міжнародна банда грабіжників, які також шукали діамант, дихала в спину Голядкіну.

Тим часом він побував у південноафриканських копальнях, у бразильських лабораторіях, на болівійських ринках; з’їв пуд лиха і не раз опинявся у вкрай небезпечних ситуаціях, але жодного разу йому не спало на думку продати діамант, який став для нього символом розкаяння та надії. З плином часу княгиня Клавдія Федорівна зробилася для Голядкіна живим втіленням образу лагідної та величної Росії, спаплюженої конюхами та всілякими утопістами. Йому все ніяк не вдавалося розшукати княгиню, і від цього його любов до неї з кожним днем ставала дедалі сильнішою і пристраснішою. Нещодавно до нього долетіли чутки, нібито вона живе в Аргентинській Республіці та керує там, не втрачаючи при цьому свого аристократичного апломбу, певним прибутковим закладом на набережній в самій Авельянеді[90]. Голядкін відразу ж забрав діамант зі сховку — і тепер, коли він знав, де саме перебуває княгиня, найголовнішим для нього було за всяку ціну зберегти призначену для неї коштовність. Навіть ціною власного життя.

Звісно, ця довга і така щира історія Голядкіна, конюха і злодія, не могла залишити мене байдужим. З притаманною мені відвертістю, хоч і в дуже ввічливій формі, я висловив сумнів: чи цей чудовий діамант існує в принципі? Мій сумнів його дуже зачепив. Він витягнув чемоданчик зі штучної крокодилової шкіри і вийняв звідти два однаковісінькі футляри; потім один із них Голядкін відкрив. Геть сумніви! Там, на оксамитовій подушечці, лежав рідний брат «Кохінура». У людях мене зворушує все людське. Я відчув щире співчуття до нещасного Голядкіна: доля на одну ніч зробила його коханцем княгині Клавдії Федорівни, а тепер він під стукіт коліс, їдучи потягом, розповідає історію своїх незгод незнайомому аргентинському джентльменові, який від сьогодні готовий, як тільки може, йому допомагати. Щоби підбадьорити Голядкіна, я сказав, що переслідування банди грабіжників є не настільки небезпечним, як переслідування поліції; потім я розповів йому блискавично вигадану мною історію про те, як після поліцейської облави в «Salon Doré»[91] моє прізвище, чи не найдавніше в Аргентинській Республіці[92], безславно потрапило до кримінальної картотеки.

Але мені важко було зрозуміти психологію мого новоспеченого друга. Двадцять років він не бачив любого йому обличчя, а зараз, напередодні їхньої радісної зустрічі, геть зовсім втратив упевненість у собі.

Попри мою репутацію, справді заслужену, людини з богеми, я притримуюся певного режиму; мені було важко заснути в цей настільки пізній час. Я перебирав у пам’яті розповіді про діамант, який знаходився так близько, і про княгиню, яка знаходилася так далеко. Сеньйор Голядкін (безумовно, він перебував під враженням від моєї шляхетної щирості) також цілу ніч крутився на своїй верхній полиці та все ніяк не міг заснути.

Ранок приніс мені дві великі втіхи. По-перше, з’явилися перші ознаки пампасів — такі милі оку кожного аргентинця, а надто коли йдеться про творчу натуру, художника. На рівнину падало рясне сонячне проміння. Під його благодайним світлом навіть телеграфні стовпи, огорожі з дроту і бур’яни, здавалося, заплакали від щастя. Небо зробилося неозорим — і потоки світла залили цілу рівнину. Здавалося, наче молоді бички одягнули на себе нові шкури…[93] Друга моя радість була суто психологічною. Просто біля столу, гостинно накритого до сніданку, падре Браун довів нам, що хрест та шпага — аж ніяк не вороги: користуючись владою та авторитетом, що їх забезпечував йому священичий сан, він влаштував прочухана полковникові Херрапо, назвав його (вкрай точно, як на мене) віслюком та брутальною тварюкою. І додав, що Херрапо нічого не боїться, тільки коли має справу з беззахисними людьми, а з відважними людьми воліє взагалі не зв’язуватися.

Тільки згодом я зрозумів сенс слів падре: коли дізнався, що минулої ночі щез Бабілоні; вочевидь, брутальний полковник підняв руку на нещасного поета.

— Хвилиночку, друже мій! — сказав Пароді. — Цей ваш дивний потяг, хіба він ніде не зупинявся?