Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Ви були в абата, Крейслере, і він сказав вам усе! Ну що, хіба я не мав рації? Ми всі пропали! Цей превелебний комедіант... Ох, вихопилося слово! Але ми тут самі з вами! Коли він — ви знаєте, про кого я кажу, — з’явився у сутані до Риму, його святість папа відразу ж дав йому аудієнцію. Він упав ниць і поцілував пантофлю. Але його святість все не давав йому знаку вставати, і він пролежав так цілу годину. «Це буде перша твоя церковна покута», — гримнув на нього його святість, коли нарешті дозволив йому підвестись, і прочитав довге казання про гріховні манівці, на які збився Кипріян. Потім він уже в потайних покоях отримав докладні настанови і вирушив у похід! Давно вже в нас не було жодного святого! Чудо — ну, ви ж бачили картину, Крейслере, — чудо, кажу я, набуло свого остаточного вигляду аж там, у Римі. Я тільки чесний чернець-бенедиктинець, непоганий praefectus chori[332] з чим, я думаю, ви погодитесь, і люблю випити чарчину ніренштайнера чи вюрцбурзького на славу єдиноспасевної церкви, але... одна втіха, що він недовго тут сидітиме. Йому треба мандрувати. Monachus in claustro non valet ova duo: sed quando est extra, bene valet triginta[333]. Бо він, мабуть, і справді почне творити чудеса. Дивіться, Крейслере, дивіться, он він іде сюди алеєю. Він угледів нас і вже знає, яку йому корчити міну.

Крейслер побачив ченця Кипріяна, що повільною, врочистою ходою, звівши очі до неба й молитовно склавши руки, немов охоплений побожним захватом, наближався до них тінистою алеєю.

Гілярій швидко пішов геть, але Крейслер лишився, задивившись на ченця. У його обличчі, у всій його істоті було щось чудне, своєрідне, що відрізняло його від усіх людей. Велика, незвичайна доля лишає на людині видимі сліди, тож могло бути, що й чудесний талан Кипріяна надав його зовнішності теперішнього вигляду.

Чернець, у своєму екстазі не помітивши Крейслера, хотів пройти мимо, але тому раптом забаглося заступити дорогу суворому посланцеві глави церкви, запеклому гонителеві найпрекраснішого з мистецтв. Так він і зробив, сказавши:

— Дозвольте, велебний отче, скласти вам подяку. Ви своїм вагомим словом дуже вчасно звільнили мене від рук того брутального цигана, а то він задушив би мене, ніби вкрадену курку!

Чернець немов прокинувся зі сну. Він провів рукою по чолу і втупився в Крейслера довгим поглядом, наче силкувався пригадати, де він його бачив. Та ось обличчя його ще дужче спохмурніло і прибрало грізного, затятого виразу, очі гнівно спалахнули, і він вигукнув гучним голосом:

— Зухвалий блюзніре! Ви заслужили, щоб я лишив вас скніти в гріхах! Хіба ви не той, хто своїм світським бреньканням споганює священну церковну службу, найшляхетнішу опору релігії? Не той, хто тут суєтними штуками задурманює побожні душі, які відвертаються від святого і віддаються світським веселощам у цілій зливі пісень?

Крейслера образили ці божевільні докори, але безглузда пиха фанатичного ченця, що орудував такою легкою зброєю, додала йому духу.

— Якщо гріх, — сказав Крейслер дуже спокійно, твердо дивлячись ченцеві у вічі, — якщо гріх славити Всевишнього мовою, яку він сам нам дав, щоб цей небесний дарунок будив у наших грудях найпалкішу, найглибшу побожність, ба навіть пізнання потойбічного, якщо гріх на серафічних крилах співу здійматися над усім земним і в благочестивій любові й тузі прагнути до найвищого, то ви маєте слушність, велебний отче, я великий грішник. Але дозвольте мені дотримуватись іншої думки і непохитно вірити, що церковній службі бракувало б справжньої величі священного захвату, якби співові довелось замовкнути.

— То моліться пречистій Діві, — відповів чернець холодно й суворо, — щоб вона зняла полуду з ваших очей і ви змогли побачити свою гріховну помилку.

— Одного композитора[334], — лагідно усміхаючись, мовив Крейслер, — хтось спитав[335], як у нього виходить, що всі його церковні твори сповнені побожного захвату. «Якщо в мене щось не виходить з композицією, — відповів йому щирий, як дитина, благочестивий майстер, — я, ходячи по кімнаті, проказую кілька разів «Богородицю», і тоді до мене вертаються музичні ідеї». Той самий майстер казав про свій інший великий духовний твір[336]: «Лише дійшовши до половини композиції, я помітив, що вона мені начебто вдалася. Я ніколи не був такий благочестивий, як тоді, коли працював над нею, щодня я вклякав і молив Бога, щоб він дав мені силу щасливо докінчити цей твір». Мені здається, велебний отче, що ні цей майстер, ні старий Палестріна не творили нічого гріховного і що тільки затверділе в аскетичній запеклості серце не здатне відчути високої побожності церковних гімнів.

— Нікчемна людино! — гнівно вигукнув чернець. — Та хто ти такий, щоб я сперечався з тобою, коли ти повинен валятися в поросі переді мною? Геть з абатства, не споганюй більше святині своєю присутністю!

Глибоко обурений владним тоном ченця, Крейслер палко вигукнув:

— А хто ти, божевільний ченче, що хочеш піднестися над усім людським? Невже ти народився вільним, без гріха?

Невже в голові твоїй ніколи не снувалися пекельні думки? Невже ти ніколи не збивався зі слизької стежки, яку собі обрав? І якщо пресвята Діва справді в милосерді своєму вирвала тебе з обіймів смерті, що її ти, мабуть, заслужив якимось жахливим злочином, то зробила так для того, щоб ти в покорі визнав і спокутував свої гріхи, а не блазнював, вихваляючись ласкою неба, ба навіть німбом святого, якого ти ніколи не сподобишся!

Чернець уп’явся в Крейслера лютим, зненависним поглядом і щось у нестямі забелькотів.

— І коли ти, — повів далі Крейслер, ще дужче розпалюючись, — коли ти, гордий ченче, носив ще це вбрання...

На цьому слові Крейслер підніс ченцеві до очей портрет, отриманий від майстра Абрагама. Та, тільки-но побачивши його, він, ніби в нестямному розпачі, вдарив себе кулаками по лобі і так страшно застогнав, наче йому хто завдав смертельної рани.

— Ти забирайся звідси! — крикнув Крейслер. — Ти забирайся геть із монастиря, злочинний ченче!.. Ха-ха, праведнику! Може, здибаєш отого курокрада, з яким ти злигався, то скажи йому, що ти не можеш і не хочеш боронити мене вдруге, але хай він стережеться і тримається чимдалі від моєї горлянки, а то я наштрикну його, мов жайворонка, чи так, як його брата, бо якщо треба когось наштрикнути...

Тієї миті Крейслер сам себе вжахнувся. Чернець стояв перед ним закляклий, непорушний, і досі притискаючи стиснені кулаки до чола, неспроможний не те що слово сказати, а навіть розтулити рота. Зненацька Крейслерові вчулося, наче поблизу в кущах щось зашаруділо. Чи не вискочить звідти шалений Джузеппе й не нападе на нього? І він побіг геть від того місця. Ченці саме співали на криласі вечірню, і він подався до церкви, сподіваючися там заспокоїти свою до краю схвильовану, тяжко вражену душу.