Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Майстре, — перелякано спитала вона, — майстре, що з вами сталося?

— Щось дивовижне, — відповів майстер уже звичайним своїм тоном, — щось дивовижне й прекрасне, дитино моя, але тобі не слід про нього знати. Та хай ці живі мерці показують тут свої штуки, а я тим часом розповім тобі дещо таке, про що тобі потрібно й корисно довідатись. Люба Юліє, тоя власна мати замкнула від тебе своє материнське серце. Я відімкну його тобі, щоб ти заглянула в нього й дізналася про небезпеку, яка нависла над тобою, і змогла її уникнути. Отже, по-перше, кажу тобі навпростець, що твоя мати твердо поклала собі не більше й не менше як

(М. п. д.) краще не наводитиму їх. О юначе котячого роду, будь скромний, як я, і не пхайся відразу зі своїми віршами туди, де цілком вистачить простої, чесної прози, щоб виповісти свої думки. Вірші в прозовій книжці мають те саме призначення, що сало в ковбасі, тобто, вкраплені маленькими шматочками, вони надають усій мішанині масного блиску й солодкого, приємного смаку. Я не боюся, що моїм колегам-поетам це порівняння видасться банальним і нешляхетним, бо воно навіяне нашими улюбленими ласощами, та й справді часом добрий вірш може так прислужитися посередньому романові, як сало пісній ковбасі. Кажу це як кіт, що дістав естетичну освіту й має великий досвід.

Хоч якими негідними, навіть підлими здавалися мені з погляду моїх дотеперішніх філософських і моральних засад поведінка Понто, його спосіб життя, манера здобувати господареву ласку, а проте мене дуже приваблювала його невимушеність, елегантність, чарівна легковажність у товариських стосунках. Я всіляко хотів переконати себе, що зі своєю науковою освітою, зі своєю солідністю, яка прозирає в усіх моїх вчинках, я стою на багато вищому щаблі за неука Понто, який тільки нахапався поверхових знань. Та якесь настирливе почуття вперто говорило мені, що Понто скрізь узяв би гору наді мною, я змушений був визнати, що існує якийсь вищий стан і пудель Понто належить до нього.

У такій геніальній голові, як моя, з кожного приводу, після кожного життєвого випробування зринають особливі, оригінальні думки, тож і тепер, розмірковуючи про свої стосунки з Понто, я зробив для себе такі цікаві відкриття, що ними варто поділитися.

— Чого так виходить, — питав я сам себе, глибокодумно підперши лапою чоло, — чого так виходить, що великі поети, великі філософи, мудрі й досвідчені в усіх інших справах, у стосунках із так званим вищим світом бувають такі безпорадні? Вони завжди опиняються там, де тієї хвилини їм не місце, розтуляють рота тоді, коли мали б мовчати, і, навпаки, мовчать, коли від них чекають слова, в кожному середовищі, такому, як воно вже склалося, вони йдуть проти течії, набиваючи гулі і собі, й іншим, — одне слово, вони схожі на того, хто проштовхується до брами крізь веселий гурт людей, які вийшли на прогулянку, і, торуючи собі дорогу, порушує їхній лад. Я знаю, що це пояснюють браком культури товариської поведінки, якої не навчишся за письмовим столом, а проте вважаю, що її дуже легко набути і що та нездоланна безпорадність напевне має ще й іншу причину. Великий поет чи філософ саме тому й великий, що він відчуває свою духовну перевагу; але в нього не було б цього глибокого відчуття, властивого кожній мудрій людині, якби він не розумів, що та перевага не може бути визнана, бо вона порушує рівновагу, збереження якої і є основною засадою так званого вищого світу. В тому світі кожен голос повинен зливатися з іншими голосами, створюючи бездоганну гармонію цілого, тим часом як голос поета звучить дисонансом, і коли навіть за інших обставин тон його може бути добрим, то в цьому випадку він поганий, бо не узгоджується з цілим. Мати добрий тон, як і добрий смак, означає не допускатись недоречності. Далі я вважаю, що поганий настрій, викликаний суперечністю між почуттям переваги і доречністю її вияву, якраз і заважає недосвідченому в товариському житті поетові або філософові пізнати його в цілому й піднятися над ним. Необхідно, щоб він у такому випадку не занадто переоцінював свою духовну перевагу, і якщо це йому вдаватиметься, то він так само не переоцінюватиме й так звану культуру товариської поведінки, яка полягає тільки в намаганні згладжувати всі гострі кути й формувати на один кшталт усі обличчя, тим знеособлюючи їх. Тоді, подолавши поганий настрій, він легко, просто пізнає найглибшу суть тієї культури й жалюгідні передумови, на які вона спирається, і вже через саме те пізнання відчує себе повноправним громадянином химерного світу, що саме цю культуру вважає необхідною.

Інакше виходить з митцями, а також із поетами й письменниками, що їх інколи якийсь вельможа запрошує у своє коло, щоб, за добрим звичаєм, здобути собі славу мецената. На жаль, до таких митців, як правило, налипає щось від ремесла, тому вони або покірні до підлабузництва, або невиховані до брутальності.

(Зауваження видавця. Муре, мені прикро, що ти так часто вбираєшся в чуже пір’я. Через це ти, як я небезпідставно побоююсь, багато втратиш в очах ласкавого читача. Чи, бува, всі ці міркування, якими ти так пишаєшся, не йдуть просто з уст капельмейстера Йоганнеса Крейслера і чи можливо, щоб ти взагалі нагромадив стільки життєвої мудрості й так глибоко заглянув у найдивовижнішу таємницю на землі — в душу людського письменника?)

— Чому б, — міркував я далі, — чому б геніальному котові, чи він буде поет, чи письменник, чи митець, не піднятись до пізнання цієї вищої культури у всій її значущості й не перейняти самому краси й чару її зовнішнього вияву?

Хіба природа обдарувала перевагами цієї культури тільки собак? Навіть якщо ми, коти, своїм одягом, способом життя, манерами і звичками трохи відрізняємось від того гордовитого роду, то ми також складаємось із плоті й крові, маємо тіло й дух. І, зрештою, той рід так само, як і ми, підтримує своє життя. Собакам теж треба їсти, пити, спати тощо, і їм також болить, коли їх б’ють.

Ну, а що ж далі? Я вирішив засвоїти науку свого родовитого юного приятеля, пуделя Понто, і, ставши на цьому, вернувся назад до кімнати господаря. Кинувши погляд у дзеркало, я переконався, що вже сам твердий намір засвоїти вищу культуру чудово позначився на моєму зовнішньому вигляді. Я роздивлявся на себе з величезним задоволенням. А чи є приємніший стан, ніж бути задоволеним собою? Я замурчав.

Другого дня я не обмежився тим, що посидів перед дверима, а пішов прогулятись вулицею і побачив здалеку барона Алківіада фон Віппа. Позад нього підстрибом біг мій веселий приятель Понто. Кращої нагоди й бути не могло: я прибрав якнайвеличнішої постави і пішов назустріч приятелеві таким незрівнянно граційним кроком, якого не може навчити ніяке мистецтво, оскільки він — коштовний дарунок ласкавої природи. Та леле! Який жах! Тільки-но помітивши мене, барон зупинився, уважно оглянув мене в лорнет і гукнув:

— Allons, Понто! Гуджі, гуджі! Кіт! Кіт!

І Понто, облудний приятель, люто накинувся на мене! Нажаханий, приголомшений його ганебною зрадою, я задубів, не здатний боронитися, і тільки якомога дужче зіщулився, щоб урятуватися від гострих зубів Понто, які він, загарчавши, вищирив на мене. Але Понто кілька разів перестрибнув через мене, не завдавши мені ніякої шкоди, а тоді шепнув мені на вухо:

— Муре, не будь дурний, не бійся! Ти ж бачиш, що я нападаю не насправді, а тільки на догоду господареві! — Понто знов застрибав навколо мене, навіть схопив мене за вухо, але зовсім не боляче.— А тепер, — нарешті прошепотів він, — а тепер гайда, друже Муре! Он у той льох!

Я не чекав, щоб він мені казав це двічі, а чимдуж дременув у віконце. Бо хоч Понто запевняв, що не зробить мені ніякої кривди, я однаково боявся, адже в таких скрутних випадках ніколи не можна знати напевне, чи дружба виявиться досить сильною, щоб перемогти природні нахили.

Коли я шаснув у льох, Понто не перестав розігрувати комедію, яку почав з примхи свого господаря. Він гарчав і гавкав перед віконцем, тикався писком між ґрати, удавав, наче хтозна-який розлючений, що я втік і він не може мене дістати. А сам тим часом казав мені в льох:

— Тепер ти ще раз можеш пересвідчитись, яку величезну користь дає вища культура. Я показав себе перед господарем чемним і слухняним, але й тебе не зробив своїм ворогом, дорогий Муре. Так завжди поводиться справжній світський пес, якому доля призначила бути знаряддям у руках могутнішого за нього. Коли його нацьковують, він повинен нападати, але так спритно, щоб кусати тільки тоді, коли це вигідно для нього.

Не зволікаючи ані секунди, я признався своєму юному приятелеві Понто, що дуже хотів би засвоїти дещо з його вищої культури, і запитав, чи міг би він трохи навчити мене, а якщо міг би, то в який спосіб. Понто хвилину подумав, а тоді сказав, що найкраще було б, якби переді мною відразу, з самого початку постала яскрава, жива картина вищого світу, в якому він тепер має втіху жити, а цього найкраще вдасться досягти, коли сьогодні ж увечері я піду разом із ним до чарівної Бадіни, яка приймає в себе товариство в години театральних вистав. Бадіна була левреткою і служила у князівської обер-гофмейстрині.

Я причепурився, як тільки міг, ще раз погортав Кнігге і пробіг очима кілька найновіших Пікарових[329] комедій, щоб, коли буде така потреба, похизуватися знанням французької мови, тоді зійшов униз і сів перед дверима. На Понто не довелося довго чекати. Ми дружно пішли вулицею і невдовзі опинилися в яскраво освітленій кімнаті Бадіни, де я застав строкате товариство пуделів, шпіців, мопсів, болонок і левреток. Одні з них сиділи колом, інші купками розташувалися по кутках.