Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Partez, decampez! Allez-vous-en tout de suite![326] — блискаючи очима, громовим голосом крикнув князь на переляканого Ігнатія, і той чимдуж чкурнув із зали.

Ніхто з присутніх не був настільки нетактовний, щоб помітити княжича Ігнатія і всю ту сцену.

Князь знов весь засвітився добротою та привітністю й перекинувся з княжичем кількома словами, а потім вони вдвох, — князь і княжич, — обійшли всіх, хто зібрався в залі, коротко перемовляючись то з тим, то з іншим. Прийом був закінчений, тобто всі дотепні, глибокодумні фрази, що їх кажуть при такій нагоді, були належним чином сказані, і князь подався з княжичем у покої княгині, а потім, оскільки княжич конче хотів зробити сюрприз своїй коханій нареченій, — і в покої князівни. Там вони застали Юлію.

З нетерпінням найполум’янішого коханця княжич кинувся до князівни і, раз по раз ніжно прикладаючи її руку до своїх уст, почав присягатися, що жив тільки думками про неї, що прикре непорозуміння завдавало йому пекельних мук, що він не міг би довше витерпіти розлуки з тією, яку обожнює, що аж тепер для нього відкрилась брама райського блаженства.

Гедвіга зустріла княжича з веселою невимушеністю, зовсім їй не властивою. Вона сприйняла ніжні звіряння княжича так, як, мабуть, і личить нареченій, не поспішаючи завчасу здаватись на його слова. Вона навіть не відмовила собі в задоволенні трохи подражнити княжича його грою в хованку, запевняючи, що навряд чи можна уявити собі краще й приємніше диво, ніж перетворення бовванця для капелюшків у голову княжича. Бо саме таким бовванцем вважала вона голову, що з’являлась у вікні павільйону. Це дало привід щасливій парі обмінятися милими, грайливими жартами, що начебто розвеселили навіть князя. Він аж тепер остаточно повірив, що Бенцон дуже помилялася щодо Крейслера, бо, на його думку, кохання Гедвіги до найвродливішого з чоловіків стало тепер видимим. Розум і врода князівни, здавалося, досягли свого найвищого розквіту, того рідкісного чару, яким особливо світяться щасливі наречені.

Цілком навпаки було з Юлією. Тільки-но побачивши княжича, вона вся затремтіла з раптового страху. Бліда як смерть, вона стояла, опустивши очі й насилу тримаючись на ногах.

Аж за якийсь час княжич обернувся до Юлії і сказав:

— Панна Бенцон, якщо не помиляюся?

— Товаришка князівни з самого дитинства, майже сестра!

Поки князь вимовляв ці слова, княжич схопив Юлію за руку і тихенько шепнув їй:

— Тільки тобі було призначене все, що я казав! Юлія похитнулася, з болісного страху на очах у неї виступили сльози, і вона була б упала, якби князівна швидко не підсунула їй крісло.

— Юліє, — тихо мовила князівна, схилившись до бідолашної дівчини, — Юліє, зберися на силі! Хіба ти не здогадуєшся, яку тяжку боротьбу веду я?

Князь відчинив двері й гукнув, щоб принесли eau de luce[327]

— Цього, — впав йому в слово майстер Абрагам, що саме заходив до кімнати, — цього в мене нема з собою, але є добрий ефір. Хтось зомлів? Ефір також допомагає.

— Ходіть, — відповів князь, — ходіть швидше, майстре Абрагаме, й допоможіть панні Юлії.

Та тільки-но майстер Абрагам з’явився в кімнаті, сталося щось несподіване. Княжич Гектор витріщив на нього очі й побілів, як мрець. Здавалося, зі страху волосся в нього стало сторч, з лоба покотився холодний піт. Відсахнувшись усім тілом, він усе-таки ступив крок уперед і простяг руки до майстра, немов Макбет тієї миті, коли страхітливий, закривавлений привид Банко зненацька сів на порожнє місце біля столу. Майстер спокійно витяг пляшечку й рушив до Юлії.

Це ніби вивело княжича з одубіння.

— Северіно, це ви? — спитав він глухим з невимовного жаху голосом.

— Авжеж, — так само спокійно, не міняючи виразу обличчя, відповів майстер Абрагам, — авжеж я. Приємно, що ви не забули мого імені, ласкавий пане. Я мав честь кілька років тому зробити вам у Неаполі невеличку послугу.

Майстер ступив ще один крок уперед. Тоді княжич схопив його за руку, силоміць відтяг убік, і між ними відбулася коротенька розмова, з якої ніхто з присутніх у кімнаті нічого не зрозумів, бо вони розмовляли надто швидко, та ще й неаполітанською говіркою.