Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Горіли тільки свічки великого металевого панікадила, що звисало зі склепистої стелі перед головним вівтарем, і їхні миготливі пломінчики заледве освітлювали неф церкви, а в бічні вівтарі кидали лише таємничий відблиск. Статуї святих, неначе пробуджені тим відблиском, ворушились, мов привиди, і підступали ближче. Під панікадилом, там, де було найсвітліше, стояла відкрита труна, в якій лежало тіло, і ченці, що оточували його, бліді й непорушні, самі здавалися мерцями, які встали опівночі з могил. Вони співали глухими, хрипкими голосами монотонні строфи реквієму, а коли замовкали, то було чути тільки зловісний шум вітру надворі, та ще дивно рипіли високі вікна в церкві, наче духи померлих стукали в будинок, у якому чули побожні звуки поминальної молитви, Крейслер наблизився до щільного ряду ченців і впізнав у небіжчикові ад’ютанта княжича Гектора.

І тоді прокинулись похмурі духи, що так часто опановували його, і безжально вп’ялися гострими пазурами в його зранені груди.

— Уїдлива нечиста сило, — сказав він сам до себе, — невже ти женеш мене сюди, щоб цей закляклий юнак знов почав сходити кров’ю, бо кажуть же, що рани в мерця відкриваються, коли до нього наближається вбивця? Ха-ха! Хіба я не знаю, що він геть зійшов кров’ю в ті прикрі дні, коли спокутував свої гріхи на смертній постелі? В ньому не лишилося жодної краплі лихої крові, якою він міг би отруїти свого вбивцю, коли б той і підійшов до нього, а Йоганнеса Крейслера й поготів, бо його не стосується гадюка, яку він розтоптав, коли вона вже висунула гостре жало, щоб укусити його! Розплющ очі, небіжчику, хай я твердо гляну тобі в обличчя, щоб ти побачив, що на мені нема гріха. Але ти не можеш їх розплющити! Хто тобі наказав поставити на карту життя проти життя? Нащо ти затіяв облудну гру зі смертю? Ти не думав програти її? Але риси твої, тихий, блідий юначе, лагідні й добрі, смертельна мука стерла сліди мерзенного гріха з твого прекрасного обличчя, і я міг би сказати, якби тепер личили такі слова, що небо відкрило перед тобою браму милосердя, бо в грудях твоїх жила любов. Та ба! Що, як я помилився в тобі? Що, як не ти й не лихий демон, а моя щаслива зірка підняла твою руку на мене, щоб порятувати мене від жахливої долі, що чигає в пітьмі на мою душу? То розплющ же очі, блідий юначе, роздивися своїм утихомиреним поглядом геть усе, якщо я навіть загину з жалю за тобою або з жахливого, безмежного страху, що чорна тінь, яка скрадається за мною, от-от схопить мене. Так, глянь на мене — але ні, ні, ти міг би глянути на мене, як Леонгард Етлінгер, і я повірив би, що ти — це він, і тоді тобі довелося б кинутися зі мною в прірву, з якої я часто чую його глухий, замогильний голос. Але що це — ти всміхаєшся? Твої щоки, твої уста червоніють? Хіба тебе не влучила смертельна зброя? Ні, я не хочу ще раз ставати з тобою на прю, але...

Розмовляючи сам із собою, Крейслер машинально опустився на одно коліно і сперся ліктями на друге. Та раптом він рвучно схопився й напевне вчинив би щось дивне й шалене, але тієї миті ченці замовкли і хлопчики на криласі заспівали під тихий супровід органа «Salve regina»[331]. Труну закрили, і ченці врочисто рушили з церкви. Тоді похмурі духи облишили бідолашного Йоганнеса, і, прибитий сумом і горем, похиливши голову, він подався за ченцями. Коли він був уже біля самих дверей, з темного кутка підвелася якась постать і швидко пішла до нього.

Ченці зупинилися, і свічки в їхніх руках яскраво освітили високого кремезного хлопця років вісімнадцяти-двадцяти. Обличчя його, скривлене запеклою люттю, було потворне, якщо не гірше, чорне волосся збилося на голові, драна куртка зі смугастого полотна ледве прикривала голе тіло, а такі самі матроські штани сягали тільки до литок, тому крізь це вбрання видно було його геркулесівську статуру.

— Проклятий, хто тобі наказав убити мого брата? — нестямно крикнув хлопець, аж луна покотилася по церкві, кинувся, як тигр, на Крейслера і, мов кліщами, схопив його за горло.

Та перше ніж Крейслер, нажаханий несподіваним нападом, устиг подумати про оборону, перед ним уже стояв отець Кипріян і владним, гучним голосом сказав:

— Джузеппе, нечестивий грішнику! Що ти тут робиш? Де ти лишив матір? Негайно забирайся геть! Велебний пане абате, покличте монастирських служників, хай вони викинуть із церкви цього розбишаку!

Тільки-но Кипріян з’явився перед хлопцем, той зразу ж відпустив Крейслера.

— Ну, ну, — сердито буркнув він, — нема чого зчиняти такий ґвалт через те, що чоловік хоче обстати за своє право, пане святий! Я й сам піду, не треба нацьковувати на мене служників.

Сказавши це, хлопець вибіг у бічні двері, які забули зачинити і якими він, мабуть, і прокрався до церкви. З’явилися монастирські служники, проте вирішили, що нема сенсу гнатися за зухвальцем глупої ночі.

У Крейслера була така натура, що напруження, викликане незвичайними, таємничими подіями, цілюще впливало на його душу, коли йому щастило вийти переможцем у сутичці з бурею, яка загрожувала знищити його. Тому абата здивував спокій Крейслера, коли той другого дня прийшов до нього й розповів про страшне враження, яке на нього за таких незвичайних обставин справив труп людини, що хотіла вбити його і що її він, обороняючись, убив сам.

— Ні церква, ні світський закон, любий Йоганнесе, — сказав абат, — не можуть звинуватити вас у смерті того грішника й визначити вам якусь кару. Проте ви ще довго не здатні будете заглушити в собі докори сумління, яке вам каже, що краще було б самому загинути, ніж убити ворога, і це доводить, що предвічному приємніше, коли ми жертвуємо своїм життям, аніж рятуємо його ціною такого поквапного, кривавого вчинку. Та поки що облишмо цю тему, бо я хочу поговорити з вами про іншу, нагальнішу справу.

Хто із смертних може передбачити, як наступна хвилина поверне хід подій? Ще недавно я був твердо переконаний, що для добра вашої душі ніщо не може бути корисніше, ніж зречення світу і вступ до нашого ордену. Тепер я думаю інакше і радив би вам, хоч які ви стали дорогі мені й милі моєму серцю, якнайшвидше залишити абатство. Не складіть про мене хибної думки, любий Йоганнесе! Не питайте мене, чому я, всупереч своєму переконанню, скоряюсь волі іншої людини, яка загрожує зруйнувати все, що я з такими труднощами створив. Якби я навіть захотів розповісти вам, що мене спонукало повестись так, а не інакше, ви однаково не зрозуміли б мене, для цього треба бути глибоко втаємниченим у справи церкви. Але все ж таки з вами я можу говорити вільніше, ніж з будь-ким іншим. Отже, знайте, що скоро перебування в абатстві вже не даватиме вам того добродійного спокою, який давало досі, ба навіть високим пориванням вашої душі завдадуть смертельного удару, і монастир стане для вас похмурою, безпросвітною в’язницею. Весь монастирський устрій міняється, волі, що поєднується з благочестивими звичаями, настає край, і в цих стінах скоро запанує невблаганно суворий, понурий дух чернечого фанатизму. О Йоганнесе, ваші чудові гімни більше не підноситимуть наш дух до справжньої високої побожності, хор буде скасований, і скоро ми вже тут нічого не чутимем, крім одноманітних респонзоріїв, які насилу співатимуть хрипкими, фальшивими голосами найстарші з наших братів.

— І все це відбувається за вказівкою зайшлого ченця Кипріяна? — спитав Крейслер.

— Так, — майже тужно відповів абат, опустивши очі, — так, на його бажання, дорогий Йоганнесе, і я не винен, що нічого не можна змінити. Втім, — після короткої мовчанки врочисто додав він, підвищивши голос, — втім, усе, що зміцнює церкву і додає їй блиску, має здійснитися, і ніяка жертва не завелика для цього!

— Хто ж цей високий, всевладний святий, який наказує вам, який самим лише словом здатен прогнати вбивцю, що вчепився мені в горло? — понуро спитав Крейслер.

— Ви, любий Йоганнесе, — відповів абат, — уплутані в таємницю, якої до кінця не знаєте. Та скоро ви довідаєтесь про неї більше, може, навіть більше за мене і довідаєтесь усе це від майстра Абрагама. Кипріян, якого ми тепер ще звемо своїм братом, — один із обраних. Він сподобився вступити в безпосередній стосунок із предвічними силами небесними, і ми вже тепер повинні шанувати в ньому святого. А що стосується того зухвальця, який під час поминальної служби закрався до церкви і схопив вас за горло, то він просто приблудний напівбожевільний циган, наш управитель уже кілька разів наказував дати йому доброї прочуханки за те, що він крав у селян ситих курей по курниках. Щоб вигнати його, якраз не треба було особливого чуда. — Коли абат казав ці останні слова, в кутиках його рота на мить майнула ледь помітна іронічна посмішка і так само швидко зникла.

Крейслерові стало так прикро на душі, наче його хтось тяжко скривдив. Він зрозумів, що абат, з усім своїм розумом і сердечністю, дурив його і що всі докази, які він тоді наводив, щоб намовити його, Крейслера, піти в монастир, так само служили якійсь іншій, прихованій меті, як і ті, що до них тепер удавався абат, навертаючи його на протилежний шлях. Крейслер вирішив залишити абатство, щоб цілком звільнитися від усіх цих таємниць, які могли так обплутати його, коли б він лишився тут довше, що йому вже не було б рятунку. Та тільки-но він подумав про те, що тепер може відразу ж вернутися в Зіггартсгоф, до майстра Абрагама, що там знов побачить її, знов почує її, володарку всіх своїх думок і мрій, як у серці в нього щось солодко защеміло, — то озвалася палка любовна туга.

Глибоко замислившись, Крейслер ішов головною алеєю парку, коли його наздогнав отець Гілярій і відразу ж почав: