Розділ «Про письменство»

Ми проходимо крізь двері. У приміщенні кондиціоноване повітря, а над головою пропливають лампи. З колонок лунають виклики. Я виловлюю з важкого клубка думок усвідомлення, що ще годину тому прогулювався і планував назбирати ягід на полі біля озера Кезар. Я збирав би недовго, тому що треба бути вдома не пізніше ніж о п’ятій тридцять, бо ми всі збираємося йти в кіно. «Генеральська донька» з Джоном Траволтою. Траволта знявся в екранізації «Керрі», мого першого роману. Він зіграв негідника. Це було так давно.

— Коли? — питаю. — Коли я зможу їй це сказати?

— Скоро, — каже голос, і я знову непритомнію.

Цього разу вирізали не якісь моменти, а добрячий шмат плівки пам’яті. Є кілька спалахів, неясних обрисів облич, операційних кімнат та навислого рентгенівського апарата; є ілюзії та галюцинації, підживлювані крапельницями з морфіном і «Дилаудидом»[287]; є відлуння голосів і руки, що змочують мої пересохлі губи тампоном із присмаком м’яти. Але в основному є темрява.

Браян Сміт скромно оцінив мої травми. У гомілковостопній частині ноги в мене виявилося щонайменше дев’ять переломів. Хірург-ортопед, який збирав мене докупи, грізний Девід Браун, сказав, що ділянка нижче від правого коліна перетворилася в мене на «панчоху зі скляними кульками». Ці гомілковостопні травми потребували двох глибоких розрізів під назвою медіальна та латеральна фасціотомії для послаблення тиску, спричиненого розтрощенням великогомілкової кістки, і відновлення припливу крові в нижню частину ноги. Без цих фасціотомій (або якби їх виконали пізніше) ногу, скоріше за все, довелось би ампутувати. Праве коліно розщепилося практично по центру. Технічний термін для такої травми — уламковий внутрішньосуглобовий перелом великогомілкової кістки. А ще в мене стався перелом вертлюжної западини правого кульшового суглоба — інакше кажучи, стегнова кістка сильно зійшла з рейок — і відкритий черезвертлюжний перелом стегнової кістки в тій же ділянці. У восьми місцях надколовся хребет. Зламалися чотири ребра. Ключиця витримала, але над нею здерлася плоть. На розсічену голову наклали двадцять чи тридцять швів.

Так, загалом я сказав би, що оцінка Браяна Сміта була дещо скромна.

Поведінку містера Сміта в цій дорожній ситуації згодом розглянула велика колегія суддів, яка висунула йому обвинувачення за двома пунктами: керування автомобілем із загрозою для інших (вельми серйозне) та напад за обставин, що збільшують провину (дуже серйозне, таке, що означає тюрму). Після належного розгляду окружний прокурор, відповідальний за ведення таких справ у моєму куточку світу, дозволив Смітові визнати тільки менше обвинувачення — керування автомобілем із загрозою для інших. Він отримав шість місяців окружної тюрми (умовно), і його на рік позбавили права керувати автомобілем. Крім того, йому призначили пробацію на рік з обмеженням керування іншими автотранспортними засобами, такими як снігохід і всюдихід. Передбачається, що Браян Сміт може знову законно виїжджати на дорогу восени чи взимку 2001 року.

Девід Браун зібрав мою ногу докупи за п’ять марафонських хірургічних процедур, внаслідок яких я схуд, ослаб та взагалі ледве дихав. А ще отримав надію знову ходити, якщо постараюся. Мені до ноги причепили махину зі сталі та вуглецевого волокна під назвою апарат зовнішньої фіксації. Вісім великих сталевих штифтів, які називаються стрижнями Шанца, проходять крізь апарат і встромляються в кістки вище та нижче від коліна. П’ять менших сталевих стрижнів розходяться з коліна, наче сонячні промені на дитячому малюнку. Саме коліно — нерухомо закріплене. Тричі на день медсестри розмотують менші стрижні та значно більші стрижні Шанца і промокають отвори тампонами, змоченими в перекисі водню. Мені ніколи не обливали ногу гасом і не підпалювали, але якщо таке колись станеться, переконаний, що за відчуттями це вельми нагадуватиме щоденний догляд за стрижнями.

Я потрапив у лікарню 19 червня. Десь 25-го я вперше встав і зробив три важкі кроки до крісла-туалету. Я сидів, зібравши на колінах поділ лікарняної сорочки та опустивши голову, і намагався не заплакати — марно. Стараєшся нагадувати собі, що тобі пощастило, просто неймовірно пощастило, і зазвичай це допомагає, бо це правда. Але часом не допомагає, отак. Тоді ти плачеш.

За день-другий після цих початкових кроків я розпочав фізичну реабілітацію. Під час першого сеансу мені вдалося зробити десять хистких кроків у коридорі поверхом нижче, спираючись на ходунки. Єдиною іншою пацієнткою, що заново вчилася ходити, була тендітна вісімдесятилітня бабуся на ім’я Еліс, яка проходила реабілітацію після інсульту. Ми одне одного підбадьорювали, коли на це вистачало дихання. Третього дня в цьому коридорі я сказав Еліс, що в неї комбінацію видно.

— В тебе дупу видно, синочку, — прохрипіла вона на ходу.

До 4 липня я вже міг висидіти в інвалідному візку стільки часу, щоб можна було вибратися на вантажну платформу за лікарнею і подивитися феєрверки. Того вечора стояла люта спека, на вулицях було повно людей (з перекусками, пивом і газованими напоями), які дивилися в небо. Таббі стояла поруч і тримала мене за руку, а небо осявалося червоним і зеленим, синім і жовтим. Вона зняла квартиру через дорогу від лікарні та могла щоранку приносити мені яйця пашот і чай — вважала, що мені всяка пожива не зайва. Коли в 1997 році я повернувся з мандрівки на мотоциклі по пустелях Австралії, то важив 98 кілограмів. Коли мене виписали з Головного менського медичного центру, я важив 75.

Я повернувся додому в Бангор 9 липня, після трьох тижнів у лікарні. Я розпочав щоденну програму реабілітації, до якої входила розтяжка, згинання та ходьба з милицями. Я старався зберігати мужність і не занепадати духом. Четвертого серпня я повернувся в ГММЦ для ще однієї операції. Встромляючи голку мені в руку, анестезіолог сказав: «Так, Стівене, ви почуватиметесь, ніби випили кілька коктейлів». Я відкрив рота сказати, що це буде цікаво, бо востаннє я пив коктейль одинадцять років тому, але не встиг і слова мовити, як знову провалився. Коли я прокинувся цього разу, стрижні Шанца у верхній частині стегна зникли. Я знову міг згинати коліно. Лікар Браун заявив, що я на стабільному шляху до одужання, і відправив мене додому продовжувати ФТ (ті, хто проходив оцю ФТ, тобто фізіотерапію, знають, що ці літери насправді означають «феноменальні тортури»). Серед усього цього сталося ще дещо. Двадцять четвертого липня, через п’ять тижнів після того, як Браян Сміт збив мене своїм фургоном «Додж», я знову почав писати.

Власне, я почав писати «Про письменство» ще в листопаді-грудні 1997 року. Хоча зазвичай у мене йде лише три місяці на першу чернетку книжки, ця через цілих півтора року була готова тільки наполовину. Усе тому, що я відклав її в лютому-березні 1998 року, бо не знав, як продовжити й чи продовжувати взагалі. Писати художку було суцільним задоволенням, як завжди, а от кожне слово нехудожнього тексту ставало мукою. «Про письменство» стала першою книжкою після «Протистояння», яку мені довелося відкласти незавершеною. При цьому вона пролежала в шухляді значно довше.

У червні 1999 року я вирішив, що за літо допишу цю кляту книжку, і хай Сюзан Молдоу та Нен Ґрем з видавництва «Scribner» вирішують, добра вона вийшла чи погана. Я перечитав рукопис, готуючись до найгіршого, але зловив себе на тому, що мені подобається. І шлях до її завершення теж здавався чітко окресленим. Уже була готова частина з мемуарами («Життєпис»), де я спробував показати ситуації з життя, завдяки яким став саме таким письменником, а не інакшим; також я встиг описати механіку письма, принаймні найважливіші для мене її аспекти. Залишалося дописати ключову частину, «Про письмо», де я постарався б відповісти на декотрі з питань, які мені ставили на семінарах та виступах, а також на ті питання, які хотів би почути… оті про мову.

Увечері 17 червня, перебуваючи в блаженному незнанні, що до мого маленького побачення з Браяном Смітом (і його ротвейлером Кулею) залишилося менш ніж дві доби, я сів за стіл у нашій їдальні та склав перелік усіх питань, на які хотів дати відповіді, усіх проблем, які хотів охопити. Вісімнадцятого числа я написав перші чотири сторінки частини «Про письмо». На них робота й зупинилася до кінця липня, коли я вирішив знову взятися до справи… чи хоч спробувати.

Мені не хотілося повертатися до роботи. Мені дуже боліло, праве коліно не згиналось, і я не міг пересуватися без ходунків. Не могло бути й мови про те, щоб довго сидіти за столом, навіть в інвалідному візку. Із катастрофічно розтрощеним стегном за 40 хвилин сидіти ставало нестерпно, а за годину п’ятнадцять — просто неможливо. На додачу до всього сама книжка як ніколи страхала мене: як я маю писати про діалоги, персонажів та пошуки агента, коли для мене найнагальніше у світі питання — це через скільки буде наступна доза «Перкосету»[288]?

Утім, я водночас відчував, що дійшов до такого собі роздоріжжя, коли варіанти вибору вичерпалися. До того ж я вже бував у жахливих обставинах, подолати які допомагало саме письмо, даючи нагоду хоч ненадовго забутися. Може, воно й зараз допоможе. Думка, що все так і вийде, видавалась абсурдною, зважаючи на рівень болю та фізичну недієздатність, але з глибини свідомості чувся голос, терплячий та невблаганний, який промовляв до мене словами пісні гурту «Chambers Brothers»: «Time Has Come Today» — сьогодні час настав. Я міг би не коритися цьому голосу, але було б дуже важко йому не вірити.

Вирішальним став голос Таббі, як часто траплялось у поворотні моменти мого життя. Хочу вважати, що мій голос теж інколи відіграє для неї таку ж роль, бо одна з важливих функцій у шлюбі, по-моєму, це поміч у прийнятті рішень, коли твоя половина не знає, що саме їй робити далі.

Моя дружина завжди перша, хто каже, що я забагато працюю, що час збавити темп, відійди нарешті від того клятого «Павербука»[289], Стіве, хоч ненадовго, відпочинь. Коли я сказав того липневого ранку, що час мені повертатися до роботи, я чекав почути від неї лекцію. Натомість вона запитала, де хочу облаштувати робоче місце. Я сказав, що не знаю, ще навіть не думав про це.