Розділ «ДІЛТС»

— Дякую… Дякую вам, — говорить вона й одразу ж поглядом вимірює відстань між ними, не бажаючи, щоб він підходив надто близько.

— Нема за що. Отже, не забудьте. «Західна верф», о пів на шосту. Обіцяю найкращі смажені мідії в цій частині штату.

Це він каже, щоб підтримати ілюзію. Іноді так необхідно робити, хоч як ти почуваєшся. І хоч день позбувся деякої частки радості, дещо приємне лишилося. Він бачив жовту лінію, а це завжди піднімає настрій. Не бозна-який талант, але втішно знати, що він не зник.

— О пів на шосту, — повторює Тріш, але, відчиняючи дверцята, дивиться на Піта так, як дивляться на собаку, котрий може вкусити, якщо зірветься з прив’язі. Вона страшенно радіє, що їй не доведеться їхати до Фрайбурґа з ним. І не потрібно вміти читати думки, щоб це зрозуміти.

Піт стоїть під дощем, спостерігаючи, як вона здає назад і скочується з розташованого трохи під нахилом паркувального місця, а коли машина проїжджає повз нього, життєрадісним жестом продавця автівок махає їй рукою. Вона у відповідь байдуже ворушить пальцями в повітрі, і, зрозуміло, коли він з’являється в «Західній верфі» (у п’ятнадцять на шосту, тільки щоб продемонструвати пунктуальність, про всяк випадок), її там немає. Минає година, а її все немає. Він іще якийсь час чекає, просто так, сидячи біля стійки, потягуючи пиво і дивлячись на машини на шосе 302. Десь близько сорока хвилин на шосту йому здається, що він бачить, як вона проїжджає повз, не зменшуючи швидкості, — зелений «таурус», який пробирається крізь густу завісу зливи, зелений «таурус», який, можливо (а може, й ні), тягне за собою примарний жовтий слід, що відразу ж розсіюється в сірому повітрі.

«День інший, лайно те саме», — думає він, але радість його покинула, смуток повернувся. Смуток, який чомусь лишає відчуття заслуженого, ніби то ціна за якусь не зовсім забуту зраду. Він закурює цигарку — раніше, в дитинстві, він, бувало, вдавав, що палить, але тепер йому не потрібно вдавати — і замовляє ще пива.

Мілт приносить, але каже:

— Непогано було б закусити, Пітере.

Тому Піт замовляє тарілку смажених мідій і навіть з’їдає кілька, вмочивши їх у соус тартар, під чергові кілька порцій пива. А перед тим, як переміститися до якоїсь іншої забігайлівки, де його обличчя ще не так набридло, він намагається зателефонувати Джонсі в Массачусетс. Проте саме сьогодні у Джонсі з Карлою той рідкісний вечір, коли вони нарешті вирішили сходити кудись удвох, і йому відповідає няня, яка питає, чи передати їм що-небудь.

Піт майже говорить «ні», але передумує.

— Передайте, що телефонував Піт. Передайте, що Піт сказав «ДІЛТС».

— Д… І… Л… Т… С… — записує вона. — Він зрозуміє, що…

— Так-так, — каже Піт. — Він зрозуміє.

До півночі він уже п’яний як чіп, стирчить у якомусь нью-гемпширському генделику, чи то «Мадді Раддер», чи то «Радді Мазер», і намагається втовкмачити якійсь тьолочці, п’яній, як і він, що колись дійсно вірив, що стане першою людиною, яка висадиться на Марс. І хоча вона киває і мимрить «так-так-так», він підозрює, що вона розуміє тільки одне: треба випити ще кави з бренді, поки заклад не зачинився. Але це не має значення. Завтра він прокинеться з головним болем, але все одно піде на роботу, можливо, навіть продасть машину, а може, й не продасть, але, так чи інакше, життя триватиме. Хто знає, може, продасться темно-бордовий «тандерберд», прощавай, серце моє. Колись у житті була різноманітність, а тепер усе однакове. Мабуть, він зможе жити з цим, тому що для такого хлопця, як він, є одне золоте правило: ДІЛТС — ну і хер з ним. Ти виріс, став чоловіком, пристосувався отримувати менше, ніж сподівався. І побачив, що на машині, яка виконує мрії, висить велика табличка: «НЕ ПРАЦЮЄ».

У листопаді він поїде полювати з друзями, і це все, що йому потрібне від життя… ну ще, можливо, старий добрий мінет ковзкими напомадженими губами від цієї п’янючої киці у себе в автівці. Бажати більшого — це лише короткий шлях до головного болю.

Мрії — це для дітей.

У кімнаті панує півтемрява. Генрі завжди затемнює кімнату, коли приймає пацієнтів. Цікаво, що лише деякі це помічають. Є в нього підозра: це через те, що в них у головах і так панує морок. Найчастіше він зустрічає невротиків. («У лісах їх повно», — як він одного разу сказав Джонсі, коли вони були у, ха-ха, лісах), і за його оцінкою — абсолютно ненауковою — їхні негаразди виконують роль такого собі поляризаційного екрана між ними й рештою світу. Коли посилюється невроз, згущується і внутрішня темрява. Пацієнти найчастіше викликають у нього відсторонене співчуття. Іноді жаль. Декотрі (таких небагато) виводять із себе. Баррі Ньюмен — один із них.

Пацієнтам, які заходять до його кабінету вперше, дається вибір; утім, самі вони навіть не завжди усвідомлюють це. Увійшовши, вони бачать приємну (хоч і темнувату) кімнату з каміном ліворуч від дверей. У каміні — «вічні» сталеві дрова, замасковані під березові, під якими майстерно заховані від очей чотири газові пальники. Поруч із каміном стоїть крісло з підлокітниками, на якому Генрі сидить просто під чудовою репродукцією «Маргариток» Ван Гога (Генрі іноді говорить колегам, що в будь-якого психіатра в кабінеті повинен висіти хоча б один Ван Гог). В іншому кінці кімнати стоять іще одне крісло й кушетка. Генрі завжди з цікавістю чекає, що обере новий пацієнт. Звичайно, він займається цією справою доволі довго, щоб зрозуміти: те, що пацієнт обирає вперше, він або вона обиратиме практично щоразу. На цю тему є наукова стаття, Генрі це точно знає, ось тільки не може збагнути мету такої роботи. Зрештою, такі речі, як наукові роботи, статті в журналах, конференції та колоквіуми, зараз його цікавлять уже не так сильно. Колись вони були важливі, але зараз життя змінилося. Він став менше спати, менше їсти і менше сміятися. Темрява прийшла в його власне життя — той самий поляризаційний екран, — і Генрі виявляє, що його це абсолютно не обходить. Менше вогню.

Баррі Ньюмен від самого початку був пацієнтом кушетки, але Генрі не робив помилкового припущення, що це якось стосується психічного стану Баррі. Кушетка всього-на-всього зручніша для нього, хоча після п’ятдесятихвилинного сеансу Генрі іноді доводиться піднімати Баррі з неї за руку. Зріст Баррі Ньюмена — п’ять футів сім дюймів[7], а важить він чотириста двадцять фунтів[8]. Отож кушетка — його найкращий друг.

Сеанси з Баррі Ньюменом — це найчастіше довгі, монотонні щотижневі розповіді про його гастрономічні пригоди. Не те щоб Баррі був гурманом, о ні, Баррі — пряма цьому протилежність. Баррі поїдає все, що трапляється на його шляху. Баррі — це машина для поїдання. І він наділений феноменальною пам’яттю, принаймні щодо цього. До їжі він ставиться так само, як Піт, старий друг Генрі, — до орієнтування на місцевості та географії.