Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Мама! А що?

– Балує тебе мати, балує! – гладячи рукою по голові, казав батько.

– Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчуся, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

– О-о! ти в мене старий! – сміючись, одказав батько.

– Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.

– Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити, та і в школу підемо.

Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.

– Мамо! мамо! ідіть за нами! – крикнув він, виглянувши з-за дверей.

– Ідіть, ідіть… я зараз.

Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати і почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху і напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.

Там за столом сиділи уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі, стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.

– Чому ти не п’єш чаю? – спитав батько сина.

– Гарячий, – відказав той і звів очі на двері.

Якраз вони відхилилися – і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.

– Ось і мама йдуть! – радо промовив він.

З приходом її усе зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрібну веселу пісеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на стулі і налила чаю з стакану у блюдце. Син узяв шматок хліба і почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.

– Збирайся, сину; ходімо.

Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батькові-матері за чай і побіг у свою хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.

– Прощайте, мамо, – підбігаючи до матері, мовив він своїм дзвінким голосом, у котрому почувалася дитяча радість і разом тихая туга.

Син припав до матерньої руки, а мати – до синової голови. Потім він міцно обхопив її шию руками і згаряча поцілував у запалу щоку.