Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то може б поняла віри! – скрикнув Жук.

– Ет, кажи! – і Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот.

Жук призро глянув на його.

– Отже ти й не їси, а тільки балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту – от і було б Телепневі.

– Як же! Чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.

– Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся мені за увесь день на очі, а то я тобі полічу твої погані ребра! – Очі в Жука горіли гнівом.

– Та чого ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, – стогнучи, мовив Петрусь.

– От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, – зло скалячи зуби, казав Шестірний. – Чого ж ти і похваляєшся на Попенка?

– Кажу: хай не попадається! – грізно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився; кинув хліб і сало; мерщій за книжки – і чимдуж побіг.

– Чортів лизун! – промовив йому услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.

– Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його своє мокре лице.

– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай!

І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому і розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки – і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тільки сірі стіни – та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка – та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.

Увійшла низька кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, – буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.

Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв Попенко і змагався з хазяйкою, щоб давала їсти.

– Ти вже прийшов з семінарії? – спитав Петрусь.

– Який чорт прийшов! Вирвався… їсти так захотілося – аж шкура болить, – казав він, рвучи недоїдений Шестірним шматок булки і смокчучи сало.

Ось і він побіг. Знову одинокі думки; знову сон…