Розділ «Бурлачка»

– Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости, – промовила Марія.

– А яка оце в тебе хустка? – сказала перегодя Марія і розіп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

– І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ластівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й зав’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила головою, торочки кругом голови заворушились.

– А приміряю я оту червону спідницю! Може, прийдеться на мене, – сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.

– Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички низками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

– Добре. Бери, коли хочеш, – сказала Василина.

– Або потривай… А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

– Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала у дзеркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши ліву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по хаті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

– Чи гарно лежить на мені? Чи рясно лежать на боках фалди? – питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

– Господи, як гарно, – говорила Василина, важко зітхнувши і підперши рукою голову.

– А може, я куплю оцю синю… Як тобі здається, Василинко?

– Як тобі подобається синя, то бери синю, – сказала Василина.

– А котра мені краще пристає до лиця?

– Обидві пристають, але синя неначе лучче, – сказала Василина.

– Куплю синю, – сказала Марія. – Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.