Розділ «Бурлачка»

Перегодя знов всі затихли і поснули, тільки одна Василина довго не спала і тихо плакала.

«Не видержу я у цій казармі», – думала Василина, засипаючи.

А їй через легкий сон сниться пишний батьків садок, чудовий квітник, де цвіли настурці, півонія та зірки. Сонце грає чудовим маревом на квітках, на садку, на пишних садках та лісах. Легкий туман криє всю Комарівку, що потонула у яблунях та черешнях, і розлягається тонким покривалом на густих лісах.

Минули жнива. Лейзор Рабиненко поїхав у Могилевську губерню й навіз на завод білорусів. У казармі стало тісно. В неї набилась сила народу. Робітники поскладали свої мішки з одежею в одному кутку. Для одежі не було опрічної коморки, де можна було б поскладати й замкнути свої бурлацькі манатки. У казармі почала пропадати одежа: в одного вкрали сорочки, у другого свиту. У Василини хтось украв свиту. Вона перенесла свою одежу на схованку до Марії Янівни.

Білоруси були народ спокійний, тихий, дуже вбогий. На чоловіках білі свитки та білі шапки-магерки світилися наскрізь. На молодицях плахти та запаски висіли, як шматки дрантя. І чоловіки й молодиці носили личаки, обгорнувши ноги білими онучками.

Молоді бурлаки не давали Василині спокою ні вдень, ні вночі. Через її молоде гарне лице, чорні брови до неї горнулись всі бурлаки. Навіть білоруси задивлялись на неї та зачіпали її.

– Вот гарна маладіца! – говорив один білорус до Василини. – Каби за мене пошла, то я б ажанівся.

– Як же ти аженишся, калі в цєбє дома є свая жонка, – говорив другий білорус.

– Калі яго Вувдя «наваріла яму бураков – насипала черв’яков, наваріла каші – насипала сажі», – сміялися білоруси.

Бурлаки жартували, а Василині було не до жартів. Харч була така погана, що вона зовсім захляла й мусила купувати собі їжу на базарі. Вона мусила спродувати деяку свою одежу і купувати собі на базарі добрішу харч.

У суботу молодиць та дівчат пускають з фабрики раніше, ніж у другі дні. Однієї суботи Василина побігла до Марії.

– Чи не знаєш ти, Маріє, кого-небудь, щоб купив у мене спідницю або юбку. Оце так захарчували мене жиди, що вже ледве соваю ногами.

– Не знаю, серденько, – сказала Марія. – А яку ж оце спідницю ти думаєш продати?

– Та будлі-яку: чи червону, чи синю, за всі голови, бо я вже зовсім захляла. Як не попоїм луччої страви, то й з ніг звалюся.

– А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю, – сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

– Ой, гарна ж спідниця! – аж плеснула у долоні Марія. – Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А розгорни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

– Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Дивись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі неначе котики побігали білими та червоними лапками. А розгорни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крутились крючкуваті червоні здорові квітки.