Розділ «Бурлачка»

Опівдні задзвонили в дзвоник на обід. Робітниці кинули роботу і пішли з фабрики. На двох дверях стояли, десяцькі і трусили дівчат і молодиць, щоб вони часом не набрали собі додому тонких ниток, вовни, лучки та шовку. Кожна робітниця розперезувалась перед десяцьким і витрушувала пазуху, сорочку й спідницю. Десяцькі, одставні москалі, дуже стидко трусили дівчат, оглядаючи їх кругом. Василина, розперезавши пояс, дуже засоромилась, і на її блідому лиці виступив рум’янець.

– Нічого, молодичко, нічого! Видно, що вперше тебе трусимо, – сказав москаль, оглядаючи Василину кругом, – звикнеш, то й червоніти перестанеш.

– А може, вже й звикла, – обізвався з других дверей москаль. – Та й гарні ж тобі, бра, достаються молодиці! А мені чорт надав усе старих бабів таких, як оця.

І москаль вхопив у руки якусь стару бабу і дуже стидко почав заглядати в пазуху та облапувати кругом. Баба тільки лаялась та плювала.

Василина вийшла з фабрики серед натовпу всякого народу. Всі придивлялись до неї. Парубки зачіпали її, а Василині все здавалось, що вони всі вже знають за її провину. В її голові гула й досі страшна пісня од слова до слова:

Ой узяла мале дитя під білі боки

Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Василина пішла до казарми. В подовжастій темнуватій казармі на столах вже стояли миски з борщем. Бурлаки й бурлачки сиділи за столом довгими рядами. Лейзор бігав з пекарні в казарму, а з казарми в пекарню. Василина сіла між молодицями та дівчатами. Вона взяла ложку борщу й трохи не виплювала додолу. У борщі була сама за себе бутвина. Він був навіть без картоплі й одгонився старим смердючим салом. Глевкий, чорний, як земля, хліб давив у горлі й тріщав у зубах. Бурлаки і бурлачки позвикали вже до такої страви й їли, аж за вухами лящало. Василина через велику силу з’їла трохи борщу. Каша тхнула старим салом. Василина згадала те сало з черв’яками, яке вона бачила на терезах, і поклала ложку.

– Чому ти, молодице, не їси каші? – спитали у Василини молодиці.

Василина мовчала, спустивши очі на стіл.

– Це якась горда бурлачка, – судила голосно Василину одна дівчина, скоса поглядаючи на чорні Василинині брови, – й говорити з нами не хоче.

– Де та й гордість дінеться, як поживе з нами у цій казармі, – судила Василину друга бурлачка. – І ми колись були горді, поки не довелось бурлакувати.

Василина встала з-за стола, не ївши; бурлаки закурили люльки. По казармі пішов страшний чад. Василина, ще не зовсім здорова, закашлялась.

– А що, молодице, не звикла до такого кадила? – засміявся один молодий бурлака, присовуючись до Василини і пускаючи дим під самий ніс Василині. Василина одвернула од його лице.

– Це якась панія, – сказала одна дівка наздогад. – Ой дівчина-вишня, та не будь така пишна! – заспівала вона весільної пісні так само наздогад Василині.

А бурлака присунувся до Василини ще ближче та все дмухав на неї смердючим тютюном.

– Ану, чи видержить! – жартував другий молодий бурлака, – а ота чорнобрива вже видержує, – сказав він до однієї дівчини і моргнув на неї однією бровою.

Дівчина засміялась, а бурлаки обсіли кругом Василину, як мухи мед. Чорні очі, чорні чудові брови манили їх. Дівчата й молодиці завидували Василині й почали кепкувати з неї.

– Ану, я тебе вщипну, чи видержиш? – сказав бурлака до Василини і присунувся ще ближче.

– Геть, сатано, бо як дам, то й перекинешся! – крикнула Василина, махнувши на його рукою.