Розділ «Дорогою ціною»

— Бач, старається, котигорошок! — промовив хтось з темряви, — аби молодиця слово сказала, в пекло полізе.

За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину й запорошуючи всім очі, скотився додолу тріумфуючи Іван.

— От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги — сидів би один з другим поночі, а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?.. є!.. А губка є?.. є!.. Ну, викрешемо… га! — торохтів він, мов горохом сипав.

Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, трощив його і складав на купу.

Врешті черкнулась криця об кремінь, спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.

Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і, врешті, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорториї.

Іван стояв і сміявся.

Нерівне світло осявало коротку, грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі. Круті глинясті стіни урвища жовтіли і лиш вгорі, в глибоких зломах, бився крилами сполоханий морок.

Остап та Соломія присунулись до вогню.

Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Всі насторожились.

— Гаси вогонь! — обізвавсь хтось пошепки й з тривогою, — крий Боже, ще помітять…

Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч це йому й не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й крутилось.

Тим часом кінський тупіт завмирав у далині і врешті зовсім затих.

В проваллі знов стало темно. Всі мовчали.

— Іване, — перервав хтось врешті тишу, — розкажи но, як тебе жінка била, та як ти од неї забіг аж сюди…

— Оце вигадав! Щоб жінка та чоловіка била, та це ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хе-хе-хе, — непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Це їх з'єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела й добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як од лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою то лютою жінкою й дратували раз-у-раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив'язавсь до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кожним її словом ладен був скочити хоч в пекло. Цю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря.

— Говори! — дратував Івана той самий голос, — певне молотила, як ціпом. Коли б не втік, то пішов би досі на смух.

— Ну, то що? — жваво підхопив Іван, — хіба я боюся смерти? Сохрани Боже!.. Пошли, Господи, й завтра. Раз вмирати, не двічі. Вмер — і край, більш не встанеш.