Розділ «Дорогою ціною»

— Ні, краще не здихай, Іване, тут, бо будуть шкури дешеві…

— Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав, — хехекав Іван, мов булькав з повної пляшки. На сміх його однак ніхто не обізвався. Люди були поважні, похмурі навіть. Тільки дитина часом заквилить і сповнить жалем провалля.

— Чи не час нам в дорогу? — поспитала Соломія.

— Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує, — обізвався Остап.

Очевидячки, це питання всіх цікавило, бо по проваллю пройшов шепіт: пора, пора… і почалося збирання.

— Потихо, потихо, не всі разом, — шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.

Рушили.

Вибратися однак з темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз-у-раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ця плутанина зайняла коло години. Врешті війнув вітрець — перед втікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й незакрите нічим місце, щоб опинитися в комишах. Дід Овсій вистроїв усіх в одну лінію, а сам пішов попереду. Ніч була темна, аж чорна, в кількох ступенях нічого не можна було розібрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував утікачів. Вони потиху посувалися.

— А я вже вас держуся, як сліпий плота, — шепотів Іван до Соломії, йдучи за нею. — Куди ви — туди й я… Щоб бути разом. А може вам важко, то дайте мені клунок, я понесу, — жебонів він, важко відсапуючи.

— Та не сопіть так, мов ковальський міх, — напучувала його Соломія. — А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом…

— Коли ж ноги грузнуть, аж в постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чіпляється до ніг, не пускає…

Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шерстким листом та іноді хрусне під ногою суха очеретина.

Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник.

Близько, зараз отут, дихала холодною вогкістю річка, хоч її не видко було у пітьмі. Зверху почало щось сіятись, чи то дощ, чи мряка. Втікачі розташувались на мочарі, під ногами у них плющало. Вони сиділи нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе, у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затікала в обув. Очікування помочі, що мала прибути з невідомих, вільних країв та визволити з неволі, напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дійсности втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пітьмі якісь тіні, що снуються в тумані, наближаються, віддаляються, приймають незвичайні розміри. Часом блимне здаля вогонь і зникне, щоб з'явитись у другому місці. І знов темно. На річці щось плюснуло… раз, другий… Присяг би, що то весла одбивають по воді такт, що човни ріжуть хвилю і ось-ось стукнуть носом в берег… Однак скрізь тихо… Широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу… Здається, що ця довга осіння ніч ніколи не скінчиться… марні надії, даремні сподіванки… ніхто не прибуде, ніхто й не думає про те, що тут сидять холодні, стурбовані люди й як Бога з неба чекають рятунку… Усе на марне… Але око знов ваблять блукаючі вогні й рухливі тіні, вухо знов ловить непевні згуки, що родять надію, будять увагу…

Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділись ноги, що мокли в воді, не чуть їх; напівсолодка втома обхоплює людину, байдужність закрадається в серце… Все так, як слід, як має бути, і чи не однаково гинути тут, серед цього багна, чи вдома в неволі…

Ураз — що це? Сон сниться, чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов з неба вогонь впав на землю і спалахнув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві — і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Немов холодний вітрець повіяв і торкнувсь обличчя. Усі стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогні згасли й одночасно, десь недалеко в комишах, жалібно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.

— Бач, зголоднів! — з співчуттям обізвалась Соломія…

— А я!.. а я!.. ще й не такої заспіваєш, як живіт присохне до спини… А може то він вас почув та плаче, що ніяк взяти… хе-хе!..

— Ну, ти його тільки торкни, котигорошка, то він зараз і розсиплеться, — недовольно промовив Остап.

— А, які ж бо ви!.. Хіба ж я що? хіба ж я як?..