Розділ «Дорогою ціною»

— Соломіє!.. Чи ти здуріла?

— Може й здуріла, — сміялась Соломія.

— Пек тобі, маро!.. Чистий парубок… Куди ти й по що?

— За Дунай, у Січ з тобою… Приймаєш товариша, чи не приймаєш?

— Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

— Які там жарти!.. Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна-холодна, мов завмерла! Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, і життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Піду я світ-заочі… Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде… Та чим дужч додому, за торбину — вкинула що треба на дорогу… Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з'їсть, що спіймає. Метнулась до комори — чоловіка нема дома, повіз паню в гості; зняла з жердки сорочку й штани. Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку — і козак козаком… Шукай тепер, пане, парубка з молодицею… ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали… Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще… Взяла своє під пахву, побігла до ставка, прив'язала камінь і шубовсть у воду… Вічная пам'ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у товариші, чи ні?

— А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..

Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про це довідне знає од людей. Вони оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він з Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві… А тим часом у дорозі вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозі добре і в дорозі… Хіба не знає приказки?.. Ну, хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралася в штани та ладна мандрувати хоч на край світа…

Остап осміхнувся. Він властиво радий був Соломії, лиш ота несподіванка збила його з пантелику.

— А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала! — повеселішав Остап. — Та чого ми тут стоїмо? — схаменувся він ураз, — день як бик і вже он курить щось шляхом…

Справді, сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді зависла хмарка куряви.

Остап з Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут у кориті висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечніше, ба навіть і деякі вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну западинку, оброслу травою, а далі течійкою шилось по закрутах рівчака. Тут вони порішили спочити.

Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом з близькою людиною — дорешти помирили Остапа з несподіваним випадком; його значно заспокоїли Соломіїні доводи, й обидва товариші, вже без зайвих турбот, натомлені нічницями, твердо поснули сном молодості.

Сонце було низько, так у два чоловіка від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.

— Ха-ха-ха… От козак — раз козак!.. — реготався Остап. — Ха-ха-ха!

Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

— Ти чого?

— Продери, продери очі… Ха-ха-ха!..

— Бачу вже… Та чого ти?

— Ну, тепер ходім.