Розділ «Дорогою ціною»

Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману.

Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви й поцілувався з Соломією.

— Бувай здорова… Гляди ж, не забувай мого дідуся. Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду.

— Добре, Остапе перекажу. Ну, хай тебе боронить і хова од лихого Мати Божа… Прощавай!

Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечі сакви й незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, ще довго стояла Соломія, спершись на кіл та вдивляючись у чагарник, де разом з Остапом зникало її щастя.

Остап ішов навпростець, минаючи вузькі, криві стежки, протоптані товаром і пастухами. Йому був добре знайомий і цей чагарник з обгризеними худобою та вередливо покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нічної темряви. Одійшовши кілька гонів, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, і тільки в корчмі ясно світилось одиноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. Це одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в'язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі.

Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи в наслідок реакції по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горла. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарів та з нив, таких рідних і милих, — він це почув зразу, — натовпом знялись давні згадки дитинства, неясні, невиразні, але вимагаючі частини серця для землі, яку він покидав тепер — навіки, може.

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все це було йому знайоме, промовляло до його. Тут, в товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську!.. Тим то й ба, що панську! Та й хіба він сам, за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані — хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… Не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.

— Оббілуєш! — злорадо осміхнувся Остап до себе. — Шукай вітра в полі…

І йому ясно уявилося, як лютуватиме пан, дізнавшись завтра, що Остап утік.

Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його… Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму… На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух і не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або Уманської різні, виконаної підпасачами під проводом Остаповим. Воля, воля і воля! Це чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, і коли Остап, вихований дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика — і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. Йому було літ десять, як ізза Дуная, з Січі, приїздили до них у село емісари. Він їх добре пам'ятає. Лежачи на печі і удаючи, що спить, він чув, як вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком добре жити, й закликали людей на вільні землі. Дід лишився, бо хотів умерти на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так і по сей день…

Остап ішов уже з годину. Він не помітив, як минув чагарник і вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збіжжя, що саме красувались в той час, дрімали серед тихої ночі. Було так тихо, що Остапові кроки лунали в полі, мов гупання ціпа на току. Але він того не помічав, як не помічав величньої літньої ночі, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свіжих, зелених, запашних. Від прудкої ходи Остапові зробилось душно. Він сів на межі й роззувся. Приємний холод пройшов по його тілу й приніс йому полегкість.

Тим часом темна блакить нічного неба почала потрохи бліднути. З сходу дихнув вітрець і овіяв Остапа. І враз Остапові зробилось весело і легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю. Остап зірвався на рівні ноги й не пішов, а побіг далі. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні, або хоч крикнути, взять отак щось у руки — велике, міцне — і зламати його. Але він здержавсь.

Він ішов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки, одна за одною, як на крилах, летіли у пришлість. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом гарячі коні, мов змії ті, повигинали шиї… Козацтво — як мак. Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду… попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишивсь на стані; одіж з щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, як повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти й визволити народ з неволі, потішити на старість дідуся й одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана панового, а його, Остапа, кохає. Козаки вклоняються йому, пускають з копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину… Чи бачиш, Соломіє?

Раптом — пурх! — щось важке, як куля, з писком вискочило спід ніг Остапових і черкнулось крилом об його груди… Остап так і одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затріпалось в грудях і стало. По плечах полізла вгору мурашня.

— Тьху! пек тобі, цур!.. — одітхнув він врешті, — як налякало! — і пішов далі.

Але мрії вже щезли, мов птах розвіяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втікачем, недалеко від пана і всякої небезпечності.

Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця. Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі. Од свіжого подиху ранку злегка тремтіли жита, з рум'яного сходу линуло світло й м'якими хвилями розпливалось поміж небом і землею. Над полем, у високості, співали вже жайворонки.

Остап вийшов на шлях і озирнувся. Оддалеки щось манячіло на шляху, немов який подорожній, з клунками на плечах, плентавсь шляхом від села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним наздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навіть можна переспати спеку, а смерком знов у путь. Але тільки Остап звернув з дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але, зваживши, що поки він один на один, жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючися у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержуючи свої клунки на плечах, і вже незабаром Остап міг розгледіти його струнку постать.

Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі, короткій чугаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап з несподіванки скрикнув: