Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Жили остров'яни мов у кам'яному віці: металів зовсім не знали, а їжу готували просто на розпеченому камінні, розпалюючи в ямах вогнища. Голландцям, мабуть, здалося, що ніде більше в світі немає такої відсталості, як тут. Тим дивовижнішими видалися їм поруч з такою примітивністю гігантські статуї, рівних яким не було в цілій Європі. Найбільше цікавило голландців те, як піднімали ці височенні статуї: адже остров'яни не мали ні товстих колод, ні міцних канатів. Мандрівники обстежили поверхню статуй, яка од часу стала пористою, і вирішили, що розв'язали загадку: фігури не кам'яні, їх просто виліплено з глини, а вже потім обтикано камінцями.

Голландці повернулись на кораблі, знялися з якоря (два якірних ланцюги на той час уже лопнули) і попливли геть від цього дивовижного острова, пробувши на ньому тільки один день. У вахтовому журналі вони записали, що остров'яни — народ веселий і миролюбний, з пристойними манерами, але надзвичайно злодійкуватий. Через якесь непорозуміння одного остров'янина було застрелено на борту, а ще з десяток убито на березі. Європейці ж одбулися скатертю та кількома капелюхами, які в них украли просто з голови.

Жителі острова стояли на березі біля вбитих та поранених і дивились, як зникають на заході великі вітрила. Минуло майже п'ятдесят років, перш ніж до них знову завітали гості з далеких країв.

Цього разу на острів прибули два іспанських кораблі під командою дона Феліпе Гонзалеса. Це було 1770 року. Увагу іспанців теж привернули сигнальні вогні, запалені остров'янами. Вони зійшли на берег з двома священиками та численним загоном солдатів і урочисто рушили до вершини трьохголової гори на східному кінці острова. За ними, радісно пританцьовуючи, ішли юрбою зацікавлені тубільці. Іспанці поставили на кожній з трьох вершин по хресту, щось заспівали, потім відсалютували і оголосили острів власністю іспанського короля. Щоб надати законності цьому актові, іспанці склали послання королю Карлосу, під яким найхоробріші тубільці «з усіма ознаками радості й торжества» намалювали якихось птахів і дивовижні фігури. Іспанці сприйняли їх за підписи. Так острів дістав володаря — іспанського короля, і нову назву: острів Сан Карлос.

Іспанці не повірили, що статуї зліплені з глини. Один з них узяв кирку й так ударив по монументу, що аж іскри посипалися. Це переконало всіх, що статуї кам'яні. Але як їх зводили, залишалось таємницею: іспанці навіть сумнівалися, чи статуї взагалі були зроблені на острові.

Все подароване й украдене зникало так безслідно, що іспанці почали думати про існування підземних сховищ: адже лісу на острові не було і вся місцевість проглядалася наскрізь. Дітей на острові теж не було; здавалося, що все населення острова складається з безлічі дорослих чоловіків і нечисленних, але дуже легковажних жінок.

Іспанці зустріли на березі високих на зріст чоловіків із світлою шкірою. Вони зміряли двох найвищих із них; зріст їх виявився: одного — сто дев'яносто п'ять сантиметрів, а другого — сто дев'яносто дев'ять сантиметрів. Багато остров'ян носили бороду. На думку іспанців, вони більше скидались на європейців, ніж на звичайних тубільців. Мандрівники записали в своїх журналах, що не всі остров'яни мають чорне волосся, — зустрічаються між ними й шатени, й руді, і з волоссям кольору кориці. А коли іспанцям удалось ще й навчити тубільців вимовляти «Аве Марія» та «Хай живе Карлос третій, король Іспанії», вони всі прийшли до висновку, що тубільці — здібні й кмітливі люди і приручити їх буде неважко. Задоволені своїми новими підданцями, вони залишили острів, щоб більше ніколи на нього не повертатись.

А потім відвідали острів англійці, і привів їх сюди не хто інший, як сам капітан Кук.

Остров'янам почали набридати чужі гості. Коли капітан Кук зійшов на берег, він був дуже здивований: все населення острова складалося з кількох сот чоловік, низькорослих, понурих і апатичних. Супутники Кука вирішили, що після відвідин іспанців на острові сталось якесь лихо і населення вимирає, але сам Кук підозрював, що жителі поховались під землею. На свій великий подив, він майже не зустрічав тут жінок, хоч розіслав патрулів по всьому острову. В багатьох місцях серед куп каміння англійці знайшли вузькі отвори, які, на їхню думку, вели в підземні печери, але щоразу, коли вони хотіли туди проникнути, місцеві провідники чинили їм опір. Розчаровані, хворі на цингу, англійські моряки залишили острів Пасхи, взявши з собою тільки невеликий запас батату — єдиного важливого продукту, який був на острові. Але й тут англійці пошилися в дурні: хитрі туземці поклали в кошики каміння і лише зверху прикрили його солодкою картоплею.

Не минуло й дванадцяти років з часу відвідин острова, капітаном Куком, як 1786 року сюди з коротким візитом з'явився француз Лаперуз. Цього разу на острові було повно людей, у тому числі й русявих, і майже половину його населення становили жінки. Ба, навіть з'явилося багато дітей різного віку, як і повинно бути в нормальній людській громаді. Вони ніби народилися з нутра цього загадкового, схожого на Місяць, маленького безлісого острова. Та воно, власне, так і було. Тубільці виповзли з підземних ходів і дозволили французам оглянути кілька кам'яних тунелів, куди в свій час не пустили англійців. Це підтвердило підозру капітана Кука, що тубільці влаштували собі потаємні сховища в темних підземних печерах. Там ховалась од капітана Кука «аристократія», там знайшли собі притулок діти і більшість жінок, коли острів відкрили голландці. Лаперуз зробив висновок, що мирна поведінка Кука і його людей надала хоробрості остров'янам і вони вийшли тепер на світло. Кількість жителів острова досягла приблизно двох тисяч чоловік.

Коли Кук нишпорив по острову, більшість тубільців сиділа під землею, забравши з собою найцінніше з своїх речей. Але вони не могли сховати величезних кам'яних фігур, які й далі вперто стояли на своїх постах. І Кук і Лаперуз вважали, що статуї — пам'ятники минулих часів; вже тоді вони здавались дуже давніми. Дук захоплювався майстерністю невідомих інженерів, які колись, не маючи жодних допоміжних механізмів, підняли цих гігантів на самий верх східчастих кам'яних споруд. Як би це не було зроблено, констатував Кук, але така робота свідчить про незвичайну обдарованість і енергію людей, що колись жили на цьому пустельному острові. Він не сумнівався, що сучасні жителі острова не доклали до цього рук: вони навіть не намагалися лагодити кам'яні тераси, які вже почали руйнуватись. Кук також помітив, що багато статуй лежать ниць біля своїх постаментів, причому все свідчить про те, що їх повалено навмисне.

Кук оглянув пильніше кілька великих постаментів, на яких стояли статуї, і, на превеликий свій подив, виявив, що вони складені з гігантських кам'яних блоків, які були так добре витесані й одшліфовані і так щільно прилягали один до одного, що при кладці не треба було й цементу. Досконалішої обробки каменю Кук не бачив навіть на найкращих будовах Англії. Однак, додає він у своїх записках, старанна праця не змогла перешкодити часові залишити на цих спорудах свій глибокий слід.

На борту корабля капітана Кука був полінезієць з Таїті, який знав багато слів з мови тогочасних жителів острова Пасхи. З його пояснень англійці зрозуміли, що статуї були не» звичайними зображеннями богів, а пам'ятниками — арікі — померлим людям із священного королівського роду. Численні скелети й кістки свідчили про те, що постаменти, на яких стояли статуї, і досі правлять жителям острова за кладовище. Було видно, що остров'яни вірять у загробне життя: вони не раз намагалися пояснити знаками, що хоч скелет лежить на землі, його власник полетів на небо.

Лаперуз перший спробував вплинути на місцеву культуру досягненнями своєї країни: він залишив тубільцям свиней, кіз та овець і за короткий час перебування на острові встиг висіяти там багато різного насіння. Та голодні тубільці з'їли всіх тварин, не давши їм розплодитись, і острів залишився таким, як був і раніше.

Лише на початку минулого століття відлюдний острів Пасхи знову відвідали гості, теж представники нашої раси. Остров'яни стовпились на скелястому березі, більше не ховаючись під землею. Цього й треба було капітанові американської шхуни, що завітав сюди, полюючи на людей, якими він дотів заселити острів Хуан Фернандес біля берегів Чілі і влаштувати там базу для полювання на тюленів. Після одчайдушної сутички йому пощастило захопити з собою дванадцять чоловіків і десять жінок. На третій день плавання він випустив бранців на палубу. Чоловіки в ту ж мить кинулись за борт і попливли через океан до невидимого вже острова Пасхи. Капітан махнув на них рукою і повернувся по нову партію людей.

Після цього судна, що пропливали повз острів, не могли висадити людей на стрімкий берег, бо тубільці зустрічали їх градом каміння. Одній російській експедиції вдалось висадитись з допомогою пороху та куль, але дуже швидко вона змушена була відступити на кораблі.

Минали роки. Недовір'я остров'ян поступово зникало. Судна, що зрідка проходили повз острів, ненадовго зупинялися там. Тубільці все рідше зустрічали їх камінням, і все більше жінок з'являлось пригостити моряків. Але так тривало недовго.

Якось до берега пристала перуанська флотилія з семи кораблів. Багато остров'ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх запросили на борт і дозволили намалювати на папері якісь кривулі. Цим тубільці підписали контракт, не знаючи, що зобов'язуються працювати на островах недалеко від Перу, де збирають гуано. Коли задоволені остров'яни, нічого не підозріваючи, хотіли повернутись на берег, їх зв'язали й кинули до трюму. Потім вісімдесят мисливців за людьми, взявши з собою одежу та яскраві прикраси, підпливли до острова і розкидали все це по березі. Спокуса була надто велика, і багато остров'ян, що зібрались на скелях-навколо затоки, почали підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців, які, стоячи на колінах, порпались у подарунках, схопили і позв'язували, а тих, що пробували тікати поміж скелі або кинулися в море, — обстріляли. Коли вже останній човен, набитий полоненими, мав відпливати, капітан раптом помітив двох людей, що ховалися в печері. Не маючи змоги примусити їх плисти на корабель, він обох застрелив. Так різдвяного вечора 1862 року спустів острів Пасхи. Ті, хто не потрапив у полон або не був забитий чи потоплений, залізли в підземні печери, заваливши входи камінням. На голому острові запанувала гнітюча тиша, тільки загрозливо гуркотів прибій. Гігантські статуї байдуже стояли на своїх постаментах, а з кораблів линули спів і п'яні крики: гості не знімалися з якоря, вони святкували різдво.

Тепер, коли люди з Пупа землі познайомилися з різдвом та Великоднем, вони ще мали познайомитись і з чужими краями. Кораблі привезли тисячу рабів на перуанські острови копати гуано, Єпіскоп Таїті виступив з протестом, і уряд звелів негайно одвезти рабів назад на рідний острів. Однак, поки по них прибув корабель, дев'ятсот чоловік загинуло від хвороб і незвичних кліматичних умов, а з тих ста, що залишились, вісімдесят п'ять померло в дорозі. Тільки п'ятнадцять чоловік вернулося живими назад на острів Пасхи. Вони принесли з собою віспу, яка вмить поширилася по всьому острову і змела майже все його населення, навіть тих, що сховалися в найглибших і найтісніших печерах. Злидні та хвороба зменшили кількість жителів острова до ста одинадцяти чоловік, рахуючи і дорослих і дітей.

Тимчасом на острові вперше оселився чужинець з добрими намірами. Це був самотній місіонер, який щиро хотів допомогти нещасним, та остров'яни геть обікрали його, поцупивши навіть одяг. Він утік з першим же кораблем, але невдовзі повернувся з помічниками і заснував на острові невеличку місію. Через кілька років, коли всі остров'яни, що залишилися живими, дали себе охрестити, з'явився якийсь француз-авантюрист і нацькував їх на місіонерів. Тубільці вигнали місіонера, але й француза вбили, а псалми співали далі вже самі. Ніяких інших слідів місіонерської діяльності на острові не залишилось. В кінці минулого століття європейці прийшли до висновку, що острів Пасхи має чудові пасовиська для овець, і його захопило Чілі. Тепер на ньому є губернатор, священик і лікар, і ніхто більше не живе в печерах або очеретяних хатинах. На зміну стародавній культурі острова Пасхи прийшла цивілізація, так само як у ескімосів, індійців і жителів усіх островів південної частини Тихого океану.