Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Фігуру ніс остров'янин у білій безкозирці. Один за одним обідрані гості зіскакували на палубу, здоровалися за руку з тими з нас, хто стояв ближче, і виймали з своїх повних клунків та мішків дивовижні речі. По руках пішли незвичайні дерев'яні скульптури, які скоро примусили нас забути про їхніх власників. Більшість фігурок зображала того самого згорбленого чоловічка з великим орлиним носом, цапиною борідкою, з вухами, мочки яких звисали аж до плечей, з великими вставними очима, з обличчям, спотвореним диявольською посмішкою, з втягнутим животом і випнутими хребтом та ребрами. Манера виготовлення всіх фігур була однакова, відрізнялися вони тільки за розміром. Були тут і інші химерні дерев'яні витвори. Особливо часто зустрічався крилатий чоловічок з пташиною головою, траплялись гарненькі палички і весла, прикрашені масками з витріщеними очима, а також зображення місяця, вкриті загадковими ієрогліфами, яких ніхто з місцевих жителів не може вже прочитати. Все це було вирізано з великою майстерністю і так відполіровано, що здавалось фарфоровим. Не такими вдалими були копії з гігантських кам'яних статуй. Один із остров'ян приніс майстерно сплетений з пір'я костюм, в тому числі й чудовий пір'яний головний убір.

Такої продуктивності я не зустрічав ще на жодному з полінезійських островів, населення яких звичайно не працює більше, ніж це необхідно для прожиття. А тут нас зустрів цілий цех майстерних різьбарів по дереву. Невтаємниченим могло здатися, що автори дивовижних фігурок володіють багатющою творчою фантазією. Та при ближчому ознайомленні виявилось, що всі вони опрацьовують кілька однакових мотивів. Усе було зроблено за раз назавжди встановленими канонами, без жодних варіацій.

Незадовго перед цим я вивчав у національному музеї в Чілі колекцію сучасного народного мистецтва острова Пасхи, зібрану доктором Мостні, і коли остров'яни почали показувати свої вироби, я їх страшенно здивував тим, що знав назву кожної фігурки. Власне, всі ці фігурки були точнісінькими копіями тих виробів, які знаходили тут ще перші відвідувачі і які тепер можна побачити тільки в музеях. Оригінали зараз цінуються страшенно дорого, а оскільки їх більше ніде брати, остров'яни, щоб зберегти ринок, торгують доброякісними копіями.

Різьбарі, зніяковіло посміхаючись, показували на свої порвані штани та босі ноги і пропонували мінятись на одяг і взуття. Через кілька хвилин на палубі, вже повним ходом ішла торгівля. Почасти від бажання придбати ці чудернацькі витвори, а почасти з доброго серця члени команди кинулися до кают і винесли звідти все, що мали зайвого з одягу та взуття. Несподівано на палубі з'явилася і маленька Анетта в піжамі. Вона опинилась у самій гущі і захоплено тягнула за ногу дивовижну птахо-людину, яку тримав під пахвою один з остров'ян, на вигляд — найтиповіший пірат. Помітивши, що фігура сподобалася дівчинці, він тут же подарував її. Тепер уже й Івонна рушила вниз, щоб знайти щось для подарунка.

До мене підійшов фотограф і смикнув за рукав.

— Слухай, там один із цих типів сховав під сорочкою якийсь предмет і каже, що це дуже старовинна річ, яка передавалась із покоління в покоління…

Я посміхнувся, але про всяк випадок підійшов до худорлявого, охайно вдягненого чоловіка з гітлерівськими вусиками, що рисами обличчя нагадував світлошкірого араба.

— Буенос діас[3], сеньйоре, — привітався він і з таємничим виглядом витяг з-за пазухи маленький плоский камінь, на одному боці якого було вирізьблено птахо-людину. Я відразу побачив, що річ зовсім нова, і, не давши її власникові знову заговорити про предків, захоплено вигукнув:

— Невже ти справді сам це зробив?

На мить остров'янин розгубився, збентеження боролося на його обличчі з посмішкою, потім він почервонів і, гордо глянувши на свій майстерний витвір, вирішив, мабуть, що дуже шкода поступатися честю авторства комусь іншому.

— Так, — самовдоволено сказав він, захоплений власним талантом.

Шкодувати про те своє признання остров'янинові не довелось: фотографу сподобалася річ, і він купив її. Несподівано до борту підійшов ще один човен, і мене повідомили, що по трапу підіймається білий чоловік. Це був молодий, стрункий офіцер флоту, який відрекомендувався помічником губернатора і привітав нас від імені свого начальника. Ми запросили його до салону випити склянку вина і пояснили, чому зупинилися на цьому місці. Він відповів, що зараз через негоду ми все одно не змогли б стати на якір біля селища, і порадив завтра вранці перейти під захист іншого миса, ближче до селища, де нам допоможуть висадитись на скелястий берег. Він розповів також, що востаннє сюди приходив корабель півроку тому — це було чілійське військове судно. А в минулому році до острова підійшов великий, розкішний корабель. Губернатора спитали, чи є в готелі ліфт і чи трамвай підходить до пристані, а коли той відповів, що на острові немає ні готелів, ні трамваїв, пасажирам не дозволили зійти на берег. Зате декого з остров'ян пустили на палубу. Вони продали там свої сувеніри і протанцювали хулу. Після цього туристи вирушили далі оглядати Тихий океан.

— Ну, ми-то висадимось на берег, хоч би нам довелось навіть добиратися плавом, — засміявся я, не. підозрюючи, що ці слова виявляться пророчими.

Покидаючи судно, офіцер запропонував нам залишити когось із, остров'ян на борту замість лоцмана для завтрашнього переходу навколо острова.

— Вони крадуть, як сороки, — додав він, — а тому найкраще, мабуть, залишити бургомістра. Ви вже познайомилися з ним?

Я відповів, що ще не познайомився. Бургомістра гордо підвели до мене його підлеглі. Виявилося, що це той самий чоловік з гітлерівськими вусиками, що пропонував підроблений камінь. Зараз сорочка його віддималась од речей, одержаних у фотографа.

— Вождів тут уже не знайдете, зате ось маєте бургомістра острова Пасхи, — сказав офіцер і добродушно поплескав його по плечу. — До того ж він найкращий різьбар по дереву на всьому острові.

— Сі[4], сеньйоре, — сказав бургомістр, сяючи від гордості і червоніючи від збентеження, його приятелі оточили нас тісним кільцем; їм було приємно, що вони мають власного, вибраного ними ж бургомістра. Багато остров'ян здавалися досить-таки кмітливими, а деякі з них виділялись поставою і владними манерами.

— Сі, сеньйоре, — повторив хирлявий чоловік і так випнув груди, що з пазухи виглянули старі штани фотографа. — Я вже тут двадцять вісім років бургомістром. Вони щоразу перевибирають мене.

«Цікаво, чому вони віддають перевагу такому дивакові», подумав я. Мені тоді здавалося, що є серед остров'ян достойніші люди, щоб займати цю посаду.