Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Нарешті наше маленьке суденце обминуло великий океанський лайнер і зникло з поля зору. Воно поспішало, бо мало обійти половину земної кулі, з шукачами на борту, що вирушили слідами мореплавців, які випередили їх на багато століть.

Розділ II

ЩО НАС ЧЕКАЛО НА «ПУПІ ЗЕМЛІ»

Яка тиша! Який спокій! Машину зупинено. Світло погашено. І відразу виринуло нічне небо: зірки, сяючи в яскравій чистоті, повільно хитались навколо вершечків щогл. Зручно відкинувшись у шезлонзі, я тішився відчуттям повної гармонії. Зв'язок з суходолом припинився: не чути було безлічі позивних радіостанцій з усіх кінців світу. Залишилась тільки теперішня мить, гола дійсність. Свіже повітря, темна ніч і яскраві зорі. Мимоволі віддаєш цій широкій безодні свій зір та слух і стаєш надзвичайно лагідним. Тут враження не розпорошуються і не заглушаються, тут немає шуму великого міста з його сліпучими рекламами, конкуренцією і галасливими розвагами, що полюють на чутливу людську душу. Тут такий цілковитий спокій, ніби зупинився самий час: він застиг і вичікує. Страшно було й кашлянути, щоб не збудити джерел всесвітнього шуму. Звідкись з мороку зрідка долинав ледь чутний шелест: то налітав вітер, або хвилі коротко зітхали, розбиваючись об скелі. На борту панувала незвична мовчанка: тиша породжувала благоговійний настрій. Тільки з камбуза чулися уривки притишеної розмови. Їм акомпанував мелодійний плюскіт хвиль за бортом і ритмічне, ледь чутне поскрипування нашого невеличкого судна, що спокійно колихалося в нічній тиші.

Замовкло, нарешті, хрипке диханні поршнів і гул океанських валів,~ що з ревінням безупинно билися об ніс корабля, кидаючи його на всі боки. Перш ніж на океан і на нас спустилась ніч, ми сховалися в надійні обійми безлюдного берега. Неподалік у мороці лежав острів Пасхи.

Ми підійшли до берега в такий час, що могли ще розгледіти пасма сірозелених горбів, стрімкі прибережні скелі, а далеко в глибині острова на схилі згаслого вулкана проти багряного неба чорніли, ніби зерна тмину, статуї. Докладно вимірявши дно лунотом і звичайним лотом, ми підійшли якнайближче до берега, і капітан наказав кинути якір.

На острові не видно жодної живої душі. Нас зустрічає тільки покинутий скам'янілий світ з нерухомими фігурами, що дивляться на корабель з віддалених пагорбів. Інші фігури, такі самі нерухомі, лежать рядами на довгій кам'яній терасі на брилах застиглої лави біля самого берега. Ми ніби прилетіли міжпланетним кораблем на вимерлу планету, де колись жили створіння, не схожі на мешканців Землі. Від кам'яних велетнів падають довжелезні тіні, все ані ворухнеться. Тільки вогненно-червоне сонце повільно спускається в чорний океан, тягнучи за собою непроглядний морок.

Взагалі в цьому місці ставати на якір не дозволялось. Нам треба було проплисти далі вздовж берега і доповісти про своє прибуття губернаторові, який з усіма іншими мешканцями острова жив на другому його кінці. Та ми вирішили, що й губернаторові, й нам, і остров'янам буде мало радості з того, що ми прибудемо надвечір: адже для них це незвичайна подія. Краще вже переночувати тут, під захистом прибережних скель, хоч дно в цьому місці мало придатне для якірної стоянки, а вже вранці з піднятими прапорами підійти до селища Хангароа.

Двері каюти відчинились, і на палубу впала смужка світла. Це вийшла Івонна. В каюті спокійно спала маленька Анетта, обнявши одною рукою медведика, а другою — ляльку.

— Сьогоднішній день треба було б відзначити, хоч ми ще офіціально не прибули, — посміхаючись, сказала Івонна.

Це вперше за чотирнадцять діб вона могла стояти і думати про їжу. Я відповів їй, що стюард уже дістав наказ і через кілька хвилин капітан збере всіх на палубі. Івонна сперлась на поручні, зачаровано дивлячись у пітьму в напрямку берега. Ми відчували дихання матері-землі: чудовий запах сухого сіна або прив'ялої трави змішувався з чистим солоним запахом морського бризу.

Почали збиратися члени експедиції. Чисто поголені, причепурені так, що їх і впізнати було важко, вони примощувались на стільцях і лавках, розставлених колом між шлюпками на верхній палубі. Ось Вільям Меллой, чи просто Білл. Кремезний, широкоплечий, він підійшов перевальцем, кинув недокурок у море і сів, задумливо дивлячись на палубу. За ним з'явився високий, худий Карлайл Сміт, або просто Карл. Він запалив сигарету, і, тримаючись за штаг, замилувався зірками. Обидва вони — доктори наук, професори археології, один з Вайомінгського, другий — з Канзаського університету. Прийшов і наш давній друг Ед, чи Едвін Фердон, співробітник музею в Нью-Мексіко, єдиний із трьох американців, з яким я був знайомий раніше. Кругленький, усміхнений, він сперся на поручні біля Івонни і з насолодою вдихав пахощі берега. З містка скотився капітан — маленький, пружний, як м'ячик, з пустотливим блиском в очах. Капітан Арне Хартмарк плавав у далекі країни вже двадцять років, однак такого острова він ще не бачив ніколи, навіть у свій бінокль. За ним стояв штурман Санне, тихий, добродушний велетень. Він міцно ухопився за штаги — такий собі лагідний свійський горила. А ось блищать посмішкою зуби помічника капітана Ларсена, найжиттєрадіснішої людини на світі, що, здається, і на електричному стільці знайшла б привід пожартувати. А тут він ще й умостився між двома завзятими коміками: товстим веселим машиністом Ульсеном і його кістлявим помічником, який останнім часом відпустив собі гостреньку борідку і скидався на проповідника або на якогось фокусника. Піднявся по трапу й наш лікар Єссінг. Він вклонився присутнім і сів. Позад нього блищали окуляри фотографа експедиції Ерлінга Шервена, що, як завжди в урочистих випадках, курив маленьку сигару. З шлюпки виднілася довготелеса хлоп'яча фігура Тура-молодшого, який влаштувався між двома матросами. Там же сиділи стюард Гренмюр і кок Ханкен, які щойно розставили на столі апетитну їжу. Цим двом чарівникам ніщо не могло перешкодити творити чудеса кулінарії. З'явились також боцман, моторист, юнга й помічник кока. Останніми прийшли Арне Шельсволл і Гонзало. Арне — археолог, директор нового краєзнавчого музею в Ельверумі[1]. Він плавав зі мною на Галапагоські острови. Гонзало Фігероа — студент-археолог університету в Сант-Яго, офіціальний представник Чілі в нашій експедиції. Я запросив його заочно, і тому ми боялись, що можемо не поладити з ним; але в Панамі до нас піднявся по трапу веселий, життєрадісний атлет із зовнішністю аристократа. Гонзало мав хист легко пристосовуватись до будь-яких обставин.

І ось ми зібрались усі — двадцять три учасники експедиції, спеціалісти з найрізноманітніших галузей науки й практики, яких здружили кілька тижнів, проведених на борту. Нас об'єднувало спільне бажання зійти саме на цей острів, який причаївся в темряві перед нами. Тепер, коли всі ми зібрались на палубі і машина замовкла, саме час розповісти, що бачили на, острові Пасхи ті, хто відвідував його раніше за нас. Це допоможе учасникам експедиції краще зрозуміти, що чекає там на нас.

— Ніхто не знає давньої назви цього острова, — почав я. — Самі остров'яни називають його Рапануї, але дослідники вважають, що це не перша його назва. В стародавніх легендах він зветься Те Піто о те Хенуа, або Пуп землі, однак це скоріше його поетична, а не справжня назва, бо згодом жителі острова назвали його також Оком, що бачить небо, і Порогом неба. Ми ж, ті, що живемо за тисячі миль од нього, написали на карті «острів Пасхи», бо саме був Великдень 1722 року, коли голландець Роггевен із своїми супутниками першим із європейців підплив до нього і побачив, як невідомі люди на березі запалили сигнальні вогні, запрошуючи кораблі підійти ближче. Коли голландці на двох парусних суднах підпливли до берега і стали на якір, уже вечоріло, однак вони встигли побачити багато дивовижного. На борт до них піднялись високі, ставні люди, очевидно, світлошкірі полінезійці, яких ми знаємо по Таїті, Гавайських та інших островах південно-східної частини Тихого океану.

Однак скидалося на те, що населення острова було змішаним: траплялись люди з темнішою шкірою, а були й «зовсім білі», як європейці; у деяких тубільців шкіра мала червонуватий відтінок, наче була обпечена сонцем. Багато хто з них носив бороду.

Зійшовши на берег, голландці побачили велетенські статуї метрів десять заввишки, увінчані, наче коронами, великими, циліндричної форми каменями. Роггевен розповідає, що остров'яни запалювали перед цими гігантськими зображеннями богів вогнища, сідали навколо них навпочіпки, але не відриваючи ступнів од землі, і, покірно схиляли голови. Склавши руки долонями докупи, вони то зводили їх, то опускали. Супутник Роггевена Бернс пише, що вранці наступного дня вони побачили, як остров'яни впали ниць на землю, молячись сонцю, що саме сходило, а довкола горіли сотні великих вогнищ, запалених, як думали голландці, на честь богів. Це єдиний опис поклоніння сонцю на острові Пасхи.

Одним із перших на борт до голландців піднявся «цілком білий чоловік», який тримався поважніше за інших. Поводився він, як людина, що займає визначне становище серед своїх земляків. Голландці вирішили, що це жрець. Голова його була поголена й прикрашена короною з пір'я, а мочки вух проколоті й штучно витягнені аж до плечей круглими білими сережками завбільшки з кулак. Голландці помітили, що в багатьох остров'ян вуха були так само штучно подовжені. Коли довгі мочки заважали працювати, остров'яни виймали з них сережки і закладали мочки за верхній край вуха.

Багато остров'ян ходило зовсім голими, але тіла їх були вкриті майстерною татуїровкою — зображеннями птахів і якихось дивовижних істот. Дехто одягався в сплетені з кори плащі, пофарбовані в червоний або жовтий колір. На головах, окрім прикрас із пір'я, вони носили ще й своєрідні очеретяні капелюхи. Всі були дуже привітні, і голландці не помітили в них ніякої зброї. Як не дивно, але жінки майже не з'являлися, хоч чоловіків було багато. Ті жінки, яких пощастило побачити, були з чужоземцями дуже ласкаві, і чоловіки їх зовсім не ревнували.

Мешкали остров'яни в довгих низьких очеретяних халупах, які мали вигляд перекинутих догори дном човнів; без вікон, з такими малими отворами для входу, що в них доводилось пролазити рачки. В кожній з таких халуп жило, певно, багато людей. Всередині, крім кількох мат на долівці та кам'яних плит замість подушок, нічого не було. Худоби остров'яни не мали, розводили тільки курей, вирощували банани, цукрову тростину і, насамперед, батат, який голландці назвали «хлібом насущним» остров'ян.

Очевидно, жителі острова не були завзятими мореплавцями, бо найбільші човни, які бачили там голландці, були піроги завдовжки в два з половиною метри і такі вузькі, що в них ледве можна було всунути дві ноги. До того ж вони так протікали, що на вичерпування води потрібно було стільки ж зусиль, як і на веслування.