Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

— Забери ці камені звідси на борт корабля, щоб ніхто на острові їх не побачив. Коли тобі ще принесуть такі фігурки, сховай їх теж на судні, навіть якщо вони виглядатимуть, як нові.

— Але що ж це за камені?

— Це дуже серйозні речі, це — родові камені.

Дивна поведінка бургомістра мало що пояснила мені, але я зрозумів, що мимоволі зіткнувся з якоюсь великою таємницею. Очевидно, Естеванів тесть робив якісь незвичайні речі.

Естеван був простодушний, добрий хлопець, завжди вдячний і готовий допомогти іншим. Коли він якогось темного вечора прийшов утретє, я вирішив дізнатись у чім тут справа.

Я посадив його на край ліжка і приготувався до довгої розмови. Але Естеван конче хотів показати мені те, що було в нього в мішку. Він виклав на ліжко три камені, і я просто занімів. Один камінь зображав три чудові класичні голови з вусами і довгими бородами. Голови були витесані у формі кільця так, що борода одної переходила у волосся іншої. Другий камінь нагадував кийок з очима й ротом, а третій зображав чоловіка з величезним пацюком у зубах. Схожих за сюжетом і стилем фігурок я не бачив не тільки на острові Пасхи, але й у жодному музеї світу. Я й на секунду не сумнівався, що їх зробив не Естеванів тесть. Було щось похмуре, майже язичеське в цих каменях, і воно відбивалося в погляді Естевана, коли він дивився на фігури, і в тому, як він торкався до них.

— Чому чоловік тримає в зубах пацюка? — тільки й спромігся я спитати свого гостя.

Хлопець пожвавішав. Він присунувся до мене ближче і притишеним голосом розповів, що в його предків був такий траурний звичай. Коли в чоловіка помирала жінка, дитина або хтось з родичів, він повинен був спіймати кіое, пацюка, яких тубільці вживали в їжу і які водились на острові, поки не з'явилися корабельні пацюки, взяти його в рот і оббігти так навколо острова, ніде не зупиняючись і вбиваючи всіх, хто попадався йому на шляху.

— Так вони виявляли своє горе, — пояснив Естеван, насилу стримуючи захоплення в голосі.

— Хто ж витесав цю фігуру?

— Дід моєї жінки.

— А решту зробив її батько?

— Я не певний цього: одні зробив він, а інші дід. Жінка сама бачила, як її батько витісував фігурки.

— Її батько зараз працює у нас?

— Ні, він помер. Камені ці священні.

Справа ставала все загадковішою. Естеван знову сказав мені, що він і його жінка чули в селищі від людей, ніби я посланий на острів якимись вищими силами. Я був у смішному становищі.

— Але де ви зберігали ці камені після смерті батька? Дома?

Естеван трохи пом'явся, але потім сказав:

— Ні, в родовій печері.

Я промовчав, і він тоді розповів мені, що в печері повно таких каменів. Але її ніхто не може знайти, ніхто. Тільки його жінка знає вхід до неї. Тільки їй одній дозволено туди входити. Сам Естеван ніколи там не був, однак приблизно знає, де вона міститься, бо чекав жінку, поки та ходила по камені. Жінка сказала йому, що там давно всяких речей.