Розділ «Тема 8. ФОРМУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ»

• відсутність самостійного статусу соціології як науки та ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;

• постійний політичний ризик інноваційної соціології;

• протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика "націоналістичних";

• застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

• обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;

• бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів;

• відсутність надійних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;

• нерозвиненість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами;

• дефіцит соціологічних праць зарубіжних авторів.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш не ординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали своїми дослідженнями. Тому соціологія в Україні протягом багатьох років знаходилась у стані регресу. Лише з початком процесів оновлення суспільства у середині 80-х років змінюється ставлення до соціолога та усвідомлюється зростаюча потреба в її дослідженнях. Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення восени 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук. Головний напрям діяльності інституту — виявлення закономірностей розвитку українського суспільства в національному і міжнародному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетворення суспільства у справді громадянське. Досягнення цієї мети реалізується, зокрема, в таких напрямах досліджень:

• особливості соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки;

• соціальні умови і механізми формування ринкової економіки;

• фактори виникнення і механізми подолання соціальних конфліктів у процесі трансформацій суспільства;

• українська етнічність у сучасному світі та ін.

Інститут має широкі зв'язки з аналогічними зарубіжними інституціями. В ньому працює плеяда широко відомих у нас і за кордоном науковців-соціологів, серед яких Л. В. Сохань, В. М. Ворона, М. О. Шульга, А. О. Ручка, В. В. Танчер, С. І. Головаха, В.І. Тарасенко, В. Л. Осовський, В.Є. Пилипенко, Н. В. Паніна, С. О. Макєєв, К. К. Грищенко, І. Прибиткова, С. Войтович, О. Донченко. І. Мартинюк, С. Суїменко та ін.

У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення української соціології. Створюється Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В.І. Волович. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал "Філософська і соціологічна думка", а з 1998 р. — часопис "Соціологія: теорія, методика, маркетинг".

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології зробили вчені — соціологи, що працюють у вищих навчальних закладах Києва (М. Захарченко, М. Лукашевич, М. Пірен, І. Гавриленко, Л. Ніколаєнко, В. Хмелько, Ю. Яковенко та ін.), Харкова (О. Якуба, В. Астахова, В. Бакіров, В. Соболев, Л. Герасіна, І. Рущенко, В. Шкода, Ю. Чернецький, О. Сидоренко та ін.), Львова (А. Хоронжий, Н. Черниш, В. Піча), Одеси (І. Попова, Н. Победа, Е. Гансова, В. Подшивалкіна, В. Оніщук та ін.), Дніпропетровська (В. Городяненко, В. Полторак) та інших центрів науки і освіти України.

Нині соціологія знаходиться в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально переглядається предмет її досліджень. В якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку. Створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Українська соціологічна школа набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в цілому.

На окрему увагу заслуговує висвітлення питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з ініціативи М. С. Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Це був перший український науковий заклад в еміграції і діяв до переїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті Грушевський залучив відомих українських учених, які перебували тоді в еміграції (історика й соціолога В. К. Липинського, соціолога В. Старосольського, історика й мистецтвознавця Д. В. Антоновича та ін.). Найважливіші завдання інституту полягали в:

• інформуванні світової громадськості про соціальне життя в Україні;