Розділ «Листи Крутеня»

З прихильністю твій дядько Крутень.

Лист XIV

Мій любий Шашеню!

Найбільшу тривогу після твого останнього звіту про підопічного в мене викликає те, що він не приймає жодного з тих упевнених рішень, які приймав під час свого первісного навернення до віри. Немає вже більше щедрих обіцянок дотримуватися до кінця свого життя вічних чеснот, немає навіть натяку на відмову від «принад» життя; є лише надія на щоденну і щогодинну допомогу в доланні спокус! Це дуже погано.

Я бачу тільки один вихід із ситуації, що склалася. Твій підопічний став покірливий; ти привернув його увагу до цього факту? Всі чесноти становлять для нас меншу загрозу тоді, коли людина усвідомлює, що вона їх має, особливо це стосується покори. Захопи його зненацька у ту мить, коли він у зневірі, й проштовхни у його свідомість приємну думку: «їй богу, я покірний», — і майже відразу ж підопічний відчує гордість за свою покору. Якщо він зрозуміє небезпеку і спробує вгамувати нову форму гордості, запали в ньому гордість за цю спробу і дій так далі протягом цілої низки етапів. Але не роби цього надто довго, інакше в ньому може прокинутися почуття гумору й відчуття реальності, після чого він просто посміється з тебе й піде спати.

Існують ще й інші корисні способи привернути його увагу до чесноти Покори. За допомогою цієї чесноти, як і всіх інших, Ворог хоче, щоб твій підопічний відвернув свою увагу від себе і зосередив її на Ньому й людях, що оточують його. Самоприниження і нелюбов людини до себе спрямовуються врешті-решт на досягнення лише цієї мети. Доти, доки цієї мети не досягнено, чесноти нам майже не шкодять. Навіть, навпаки, суть бути для нас корисними, якщо підопічний турбуватиметься про себе й зосередиться на своїх справах, і насамперед тоді, коли нелюбов до себе можна перетворити на вихідну точку для неприязні до інших людей, а отже і для суму, нудьги, цинізму й жорстокості.

Саме тому ти повинен приховувати від підопічного справжню мету Покори. Хай він думає про неї, не як про безкорисливість, а як про певну оцінку (найкраще низьку) своїх власних здібностей і характеру. Гадаю, що деякі здібності у нього таки є. Закріпи в його свідомості думку, що покора — це віра в те, що всі його здібності менш вартісні, ніж він вважає. Безперечно, вони й справді менш вартісні, ніж він думає, але не в цьому справа. Перед нами стоїть завдання змусити його неправдиво оцінювати ту чи іншу якість, вносячи цим елемент нечесності в суть того, що інакше загрожує стати чеснотою. За допомогою цього методу ми змусили тисячі людей вважати покорою такий стан, коли вродливі жінки намагаються повірити, що вони бридкі, а розумні чоловіки переконують себе, що вони дурні. А оскільки те, в що вони намагаються повірити, може в деяких випадках, виглядати як очевидна нісенітниця, то їхні намагання, як правило, виявляються марними. Отже, їхні думки безкінечно обертатимуться довкола самих себе, силкуючись досягти неможливого. Щоб передбачити дії Ворога, ми повинні знати його цілі. Ворог хоче ввести людину в такий стан, в якому вона може задумати і створити у своїй уяві найкращий храм у світі, знати, що він найкращий, і радіти цьому не більше (чи менше), ніж, коли б це зробив хтось інший. Ворог хоче, щоб людина, врешті-решт, була така безкорислива, щоб могла радіти здібностям свого ближнього так само щиро, як і своїм власним, радіти так, як сходові сонця, слонові чи водоспадові.

Він хоче, щоб кожна людина була здатна сприймати всі істоти (і навіть саму себе), як славні й чудові створіння. Він хоче якнайшвидше вбити їхнє тваринне себелюбство, але Його далекосяжна мета полягає в тому, щоб відновити в них особливий вид самолюбства — добродійність і вдячність до всіх створінь, включаючи й себе. А коли вони справді навчаться любити своїх ближніх так, як самих себе, тоді їм буде дозволено любити себе, як своїх ближніх. Ми не повинні ніколи забувати оту найогиднішу і найнезрозумілішу рису нашого Ворога: Він справді любить тих двоногих безволосих тварин, яких сам створив, і завжди віддає їм правою рукою те, що забирає від них лівою. Тому Він спрямовує свої зусилля на те, щоб цілковито відірвати свідомість людини від предмета її власної вартості. Для Нього краще, коли людина подумає про себе як про великого архітектора чи поета, і потім забуде про це, ніж вона витрачатиме багато часу й зусиль, намагаючись думати про себе, як про недосконалу й нікчемну істоту. Тому твої зусилля, спрямовані на те, щоб навіяти підопічному пиху чи вдавану скромність, будуть зустрінуті нагадуванням Ворога про те, що від людини, звичайно, не вимагається мати думку про власні здібності, бо вона й без цього може удосконалювати їх до найвищого доступного їй рівня. Ти повинен докласти максимум зусиль, щоб за будь-яку ціну вилучити це нагадування зі свідомості підопічного. Ворог намагатиметься також активізувати в ньому вчення, в яке вони всі вірять, але не можуть глибоко відчути своїм єством, — вчення про те, що не вони створили себе, що їхні здібності їм подаровані і що вони з таким самим успіхом могли б пишатися кольором свого волосся. Він завжди і всіма способами відвертає увагу підопічного від таких питань, а ти повинен докладати всіх зусиль, щоб привернути до них його свідомість. Ворог не хоче навіть того, щоб людина надто довго думала про свої гріхи. Чим швидше вона після покаяння зосередить всю свою увагу на зовнішньому світі, тим більше Він буде задоволений.

З прихильністю твій дядько Крутень.

Лист XV

Мій любий Шашеню! Я, звісно, помітив, що люди тимчасово заспокоїлися і звикають до своєї європейської війни, яку вони наївно називають «Війна!» — і мене не дивує відповідне заспокоєння у раніше стурбованій душі твого підопічного. Що ж нам робити? Чи й далі заколисувати його, чи, може, навпаки, посилювати його неспокій? Як болісний страх, так і тупа впевненість є бажаними станами свідомості, тому наш вибір першого чи другого пов'язаний з дуже важливими питаннями.

Люди живуть у часі, але Ворог призначає їх для вічності. Тому, здається мені, Він хоче, щоб вони дбали про дві речі: про вічність і про ту мить, яку вони називають «теперішністю». Бо теперішність саме та точка, в якій час торкається вічності. Від теперішньої миті, і тільки від неї, люди набувають досвіду, аналогічного тому, який має наш Ворог від реальності в цілому: лише в теперішності їм надається можливість пізнати свободу і дійсність. Тому Він хоче, щоб люди постійно цікавилися чи то вічністю (тобто Ним), чи теперішністю, думаючи про їхній вічний зв'язок (чи розрив) з Ним, слухаючись сьогочасного поклику сумління, несучи сьогочасний хрест, приймаючи сьогочасну милість, складаючи подяки за сьогочасне задоволення.

Наше завдання полягає в тому, щоб відірвати їх і від вічності, і від теперішності. З цією метою ми іноді спокутуємо людину (скажімо, вдову чи вченого) жити минулим. Але це має обмежену вартість, бо в них є деякі справжні знання про минуле, а воно має чітко визначену природу і цим схоже на вічність. Набагато краще примусити їх жити в майбутньому. Сама біологічна необхідність спрямовує їхні прагнення в цьому руслі, отож думка про майбутнє збуджує в них надію і страх. Людям невідомо, що, змушуючи їх думати про майбутнє, ми штовхаємо їх в нереальний світ. Іншими словами, майбутнє з-поміж усього, найменше подібне до вічності. Майбутнє — це найнестійкіша частина часу, бо минуле застигло, воно вже не змінюється, а теперішність в усій своїй повноті сяє вічним промінням. Ось чому ми спрямовуємо роботу їхньої думки на такі абстрактні схеми, як Творча Еволюція, Науковий Гуманізм чи Комунізм, які притягують людську увагу до майбутнього — серцевини тимчасовості. Тому майже всі вади коріняться в майбутньому. Вдячність спрямована в минуле, любов у теперішність, а от страх, пожадливість, хтивість і честолюбство дивляться вперед. Не думай, що хтивість становить виняток. Коли настає сьогочасне задоволення, то гріх (а саме він цікавить нас) уже позаду. Задоволення — це просто частина процесу, який нам не потрібен і який ми радо усунули б, якби при цьому можна було б не втратити гріха; задоволення — це елемент, який вніс Ворог і який через те відчувається в теперішності. Натомість гріх, який є нашим внеском, спрямований уперед.

Звичайно, Ворог також хоче, щоб люди думали про майбутнє, але рівно стільки, скільки необхідно для того, щоб саме тепер планувати акти справедливості чи милосердя, які, можливо, стануть їхнім обов'язком завтра. Обов'язок планувати завтрашню роботу є сьогоднішнім обов'язком. І хоча його матеріал береться з майбутнього, кожен обов'язок належить теперішності. Ось у цьому й полягає різниця між Ним і нами. Він не хоче, щоб люди віддавали майбутньому свої серця і вкладали в нього свої скарби. А ми хочемо саме цього. Його ідеал — це людина; яка, пропрацювавши цілий день для добра прийдешніх поколінь, звільняє свій мозок від турбот про майбутнє, доручає їх Небові й відразу ж повертається до терпеливості та подяки, як цього вимагає теперішність, що оточує її, і в якій вона знаходиться. Натомість ми хочемо, щоб людина мучилася кошмарами майбутнього, щоб їй ввижалися неминучі небезпеки для Землі з боку Неба чи Пекла, щоб вона була готова порушити закони Ворога в теперішності — якщо таким чином ми зможемо примусити її думати, ніби вона може досягти одного й уникнути іншого; щоб вона була залежна у своїй вірі від успіху чи поразки програм або задумів, до здійснення яких вона не доживе. Ми хочемо, щоб усе людство вічно ганялося за веселкою, щоб воно в гарячковій метушні кидало на вівтар майбутнього кожний справжній дар, який дає їм теперішність.

З усього сказаного випливає, що в будь-якому випадку твій підопічний повинен бути радше сповнений тривоги чи надії (чого саме — не має особливого значення), пов'язаних із наслідками цієї війни, аніж жити в теперішності. Проте фраза «жити в теперішності» — двозначна. Вона може означати процес, який такою ж самою мірою пов'язаний з майбутнім, як і сама тривога. Твого підопічного майбутнє не турбує не тому, що він цікавиться теперішністю, а тому, що він переконав себе, що воно буде приємне. Доки його спокій зумовлюється таким чинником, це нам на руку, бо завдяки цьому спокоєві в людині накопичується дедалі більше розчарування, а отже, і дедалі більше нетерпіння та дратівливості, які вибухають відразу ж після того, як утрачено марні сподівання. Якщо ж, з другого боку, людина усвідомлює, що в майбутньому на неї можуть чекати жахливі трагічні події; якщо вона молиться, посилюючи молитвою свої чесноти, щоб у всеозброєнні зустріти ті події; якщо при цьому все її єство перебуває в теперішності, бо лише в ній існують всі обов'язки, все милосердя, всі знання і всі задоволення, то такий стан людини є вкрай небажаний і проти нього треба вжити рішучих заходів. Наш філологічний відділ досяг у цьому неабияких успіхів — спробуй застосувати до свого підопічного слово «самовдоволення». Найімовірніше, що він «живе в теперішньому часі» не через одну із цих причин, а просто тому, що має добре здоров'я і любить свою роботу. У такому разі це явище можна віднести до природних. І все ж на твоєму місці я знищив би його. Будь-яке природне явище не на нашу користь. Та й, зрештою, чому це створіння має бути щасливим?

З прихильністю твій дядько Крутень.

Лист XVI

Мій любий Шашеню!

У своєму останньому листі ти побіжно згадав про те, що твій підопічний після новонавернення на віру, ходить лише до однієї церкви і незадоволений нею. Мені хотілося б знати, що ти маєш на думці. Чому ти не пишеш про причини його вірності парафіяльній церкві? Може, вся справа у його байдужості? Якщо так, то це дуже погано. Ти, звичайно, знаєш, що коли людину не можна віднадити від церкви, то в такому разі найкраще буде послати її шукати «відповідну» для себе церкву, шукати доти, доки вона стане «дегустатором» або знавцем церков.

Причини тут очевидні. По-перше, не можна давати спокою парафіяльній громаді, на неї треба завжди нападати, бо будучи громадою людей за місцем проживання, а не за уподобаннями, вона притягує до себе людей різних класів і психології, внаслідок чого створюється така єдність, якої хоче Ворог. Натомість, конгрегаційна засада сприяє перетворенню кожної церкви у різновид клубу, а потім, якщо все йде добре, в гурток чи фракцію. По-друге, пошуки «відповідної» церкви роблять з людини критика, тоді як Ворог хоче, щоб вона була учнем. Яким же Він хоче бачити мирянина в церкві? Якою Він хоче бачити його позицію? Ця позиція справді може бути критичною в значенні відкидання всього фальшивого й некорисного, але цілком некритичною в значенні оцінювання. Тобто людина не повинна марнувати час на роздуми про те, що вона відкидає, але натомість бути відкритою й готовою покірно й без коментарів приймати будь-яку запропоновану поживу (тепер ти бачиш, який Він підлабузник, наскільки позбавлений духовності, невиправдано простакуватий!). Таке ставлення, особливо під час літургії в церкві, створює такі умови (найнеспрятливіші для всієї нашої діяльності), за яких банальності стають направду відчутними для людської душі. Для нас небезпечна майже кожна літургія і майже кожна книга, яка сприймається в такому стані. Отож не гайся і якнайшвидше пошли того дурня оббивати пороги сусідніх церков. Твій останній звіт назвати цілком задовільним не можна.