Проблема дитинства у віковій психології. Онтогенез і життєвий шлях людини. Поняття віку як центральна категорія вікової психології

Вікова і педагогічна психологія

Стабільні періоди є показниками процесів рівноваги, формування започаткованих у кризових періодах новоутворень.

Кризові (перехідні) періоди відзначаються загостренням негативних особливостей як ознак сприятливого становлення особистості. Ще стародавні мислителі, зокрема Гіппократ, відзначали, що в житті людини є перехідні періоди, у яких відбуваються фізіологічні кризи, здатні викликати фізичні та психічні переломи. Будучи переконаними, що повне оновлення речовини тіла відбувається кожні 7 років, вони надавали цій цифрі та кратним їй Числам магічного значення, позначаючи відповідні роки в розвитку як "критичні" або "клімактеричні", яким притаманні небезпечні зміни у фізіології та психології людини.

Уперше поняття "кризового періоду" було вжите в ембріології (Стокард, 1907, 1921). Згодом, у 1920-1930-х роках, воно використовувалося для найменування криз психічного розвитку - вікових періодів, які мають негативні прояви, порушення поведінки, труднощі в спілкуванні дитини з дорослим.

Пріоритет у вивченні вікових криз належить радянській педології. Якщо абсолютна більшість зарубіжних дослідників розглядали їх як своєрідні аномалії, хвороби росту, невротичні відхилення і навіть назви давали швидше художньо-літературні, аніж наукові: вік бурі і натиску (у традиціях Ж.-Ж. Руссо), вік упертості тощо, - то провідні радянські педологи поступово обґрунтовували протилежну позицію (П.П. Блонський, Л.С. Виготський, А.Б. Залкінд, М.В. Соколов, Г.А. Фортунатов). Перехідні періоди ототожнюються з кризовими, означають перехід дитини на більш високий ступінь психічного розвитку, супроводжуються певними труднощами (кризовими явищами) і періодично повторюються. Така наукова позиція в тодішніх суспільно-політичних умовах становила особисту небезпеку, оскільки могла трактуватися опонентами як біологізаторський, а отже, реакційний підхід до вирішення наукових проблем (згодом, як показали події, так і сталося). Знання вікової специфіки психічного розвитку дітей в перехідні моменти між стабільними віковими періодами є необхідною умовою вирішення комплексу проблем в організації їх навчальної діяльності та спілкування. Розвиток дітей у період вікових криз вивчений недостатньо, стосовно них дотепер існує ситуація, на яку свого часу вказував Л.С. Виготський. Однак вивчення криз, зокрема нормативних, дозволяє створити цілісну теорію психічного розвитку і отримати нові дані для вироблення обґрунтованої стратегії виховання дітей, розуміння механізмів життєдіяльності дорослих. Існує необхідність створення психології вікових криз як окремої галузі психологічного знання.

Психологічний зміст вікових нормативних криз передбачає відповідну стратегію навчально-виховного впливу на особистість:

1) основним предметом уваги повинен бути не негативний симптомокомплекс криз, а позитивні новоутворення, які розгортаються за ним;

2) впливати на їх негативний симптомокомплекс означає розвивати сприятливі психологічні особливості, які є його тіньовою ознакою.

У вікових суб'єктивних (ненормативних) кризах стратегія навчально-виховного впливу має бути протилежною. Отже, вікові кризи у дитинстві бувають:

1) критерії - місцезнаходження та джерело розвитку:

а) об'єктивні, нормативні (кризи дня народження, 1 року, 3.років, 7 років, 13 років, 17 років), тобто закономірні;

б) суб'єктивні, ненормативні (знаходяться в будь-якому місці вікового розвитку і не є обов'язковими), тобто випадкові;

в) подвійні (результат збігу об'єктивної та суб'єктивної криз);

2) критерій - спрямованість і перспективи розвитку:

а) кризи розвитку як умова успішного подальшого становлення особистості;

б) кризи "не-розвитку" як чинник регресивних ознак у розвитку та його можливого подальшого ускладнення.

Вихідною позицією для з'ясування психологічної природи вікових криз є необхідність поділу онтогенезу на окремі етапи (ідея дискретності та циклічності розвитку) з наступним з'ясуванням їх особливостей на основі експериментального вивчення, а не деклараційних міркувань і побудови споглядальних схем.

1. Перехідні періоди є кризовими періодами. Позиція протиставлення понять "кризовий" і "перехідний" є недоказовою, оскільки виходить із розуміння кризового періоду як сукупності винятково негативних явищ у розвитку: перехід існує, а кризи може і не бути. Однак наявність негативних явищ у симптомокомплексі перехідного періоду - це вторинна його ознака. Головна ознака полягає в тому, що негативна симптоматика, із зростанням якої відбувається зростання позитивної, є тіньовою, зворотною стороною позитивних зрушень, що розгортаються в структурі особистості. Криза перехідного періоду полягає не в існуванні негативних явищ, а в небезпеці упущення в розвитку позитивних психологічних особливостей, які стоять за ними. "Згладжувати" негативні моменти в розвитку - означає розвивати ці психологічні особливості.

2. Позиція безкризовості психічного розвитку також є деклараційною. На сьогодні відсутні експериментальні дослідження, які б її підтверджували. Прихильники "безкризовості" психічного розвитку традиційно апелюють до наукових робіт 60-70-х років XX ст., коли ця проблема тільки осмислювалася.

3. Кризові явища характерні для всього процесу розвитку; що начебто суперечить тлумаченню про тотожність понять "кризовий" і "перехідний". Дійсно, негативні явища властиві будь-якому етапу психічного розвитку. Перехідний період є результатом внутрішньої логіки розвитку за певних умов (сприятливих або несприятливих): йдеться про об'єктивну (нормативну ) кризу, яка як наслідок розгортання генної програми характеризується появою якісно нових утворень у психічному розвитку під впливом різних соціальних чинників і обов'язково сприяє проявам негативного і позитивного симптомокомплексів. Суб'єктивна (ненормативна ) криза - це наслідок педагогічної занедбаності і стресової для дітей ситуації як результату некомпетентних впливів дорослих. У випадку збігу двох названих криз виникає подвійна криза як особливе загострення суперечностей особистості в різних соціальних системах, акцентуація негативного симптомокомплексу. У руслі гіпотези А.Л. Венгера, Б.Д. Ельконіна, В.І. Слободчикова про кризовий стан історії сучасного дитинства (1992) потребує розв'язання завдання адекватності виховних впливів психологічним особливостям особистості в період подвійної кризи, оскільки її перебіг ризикує додатково загостритися. Така постановка проблеми є значущою, бо йдеться про моральне становлення особистості. Цей процес визначається рівнем її комфорту в кризових періодах, які загострюються через посилення дії в суспільстві несприятливих соціально-економічних чинників, що спричинюють прогресування дефіциту інтимно-особистісних взаємин навіть у родині, зменшення і збіднення процесу спілкування і, як наслідок, втрату емоційного благополуччя, "уміння співпереживати", - якості, яка детермінує поведінку особистості (І.Д. Бех).

4. Основними одиницями, які поєднують особливості середовища і особистості, є переживання та рівень осмисленого орієнтування у власних переживаннях (К. Гроос, 1916). Ця думка виникла ще на початку XX ст., однак акцентовано привернула увагу лише Л.С. Виготського. Експериментальні дані свідчать, що переживання в кризових періодах найбільше проявляється в почуттях гордості за власні досягнення, обов'язку, у ставленні до власних успіхів (невдач) та співпереживанні.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вікова і педагогічна психологія» автора Поліщук В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Проблема дитинства у віковій психології. Онтогенез і життєвий шлях людини. Поняття віку як центральна категорія вікової психології“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Частина І. ВІКОВА ПСИХОЛОГІЯ

  • Принципи вікової психології.

  • Завдання вікової психології.

  • Місце вікової психології в системі наук.

  • Класифікаційні системи методів.

  • Лекція 2. Витоки вікової психологи як науки

  • Виникнення дитячої психології (Ж.-Ж. Руссо). Експериментальні дослідження дитячої психіки (К. Бюлер, В. Зеньковський, М. Ланге, Е. Мейман, В. Штерн та ін.).

  • Основні історико-теоретичні концепції у віковій психології.

  • Соціогенетична концепція (соціальна, соціологізаторська)

  • Теорія конвергенції двох чинників розвитку (В. Штерн, 1871-1938) та структурна психологія (К. Коффка, 1886-1941).

  • Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (Л. С. Виготський)

  • Основні напрямки і етапи розвитку сучасної вікової психології

  • Теорія поетапного формування розумових дій (П.Л. Гальперін, 1902-1988):

  • Лекція 3. Закономірності психічного розвитку в онтогенезі

  • Проблема дитинства у віковій психології. Онтогенез і життєвий шлях людини. Поняття віку як центральна категорія вікової психології
  • Взаємозв'язок психічного розвитку і навчання

  • Модуль 2. Психічний розвиток у дошкільному віці

  • Лекція 2. Психічний розвиток у період 3-6 (7) років

  • Егоцентричне мовлення і мислення.

  • Модуль 3. Психологія дітей шкільного віку

  • Лекція 2. Особливості психічного розвитку учнів середнього шкільного віку

  • Соціальна ситуація розвитку.

  • Лекція 3. Психологія старшокласників

  • Частина II. ПЕДАГОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ

  • Лекція 2. Короткий історичний нарис виникнення і становлення педагогічної психологи

  • Модуль 2. Навчання і виховання як феномени педагогічної психології

  • Лекція 2. Психологія учіння

  • Етапи формування розумових дій (за П.Я. Гальперіним):

  • Лекція 3. Закономірності виховного впливу

  • Модуль 3. Суб'єкт педагогічної діяльності як феномен педагогічної психології