Розділ без назви (2)

Дитина сприймає життя так, як воно перед нею розгортається, тому що не має іншого вибору. Того недільного ранку світ підійшов до свого кінця, але щоразу, коли нам доводилося переїжджати на нове місце, я бачив, як світ підходить до кінця, але на його місце завжди приходив новий світ. Як сказав Марк Твен у «Священній подорожі», коли помирає хтось, кого ви любите, це так, ніби у вас згорає дім, — тільки з роками ви усвідомлюєте всю повноту втрати. Для мене процес усвідомлення минав довше, ніж для більшости, хоча не впевнений, чи я цілком усвідомив її навіть зараз. Із плином часу ця втрата заховалась так глибоко, що за якийсь час я майже перестав про неї думати, не кажучи вже, щоб говорити про неї. («Священна подорож»)

Ось так ми — особливо, чоловіки — ставимося до своєї рани. Заганяємо її далеко всередину і ніколи не виймаємо назовні. Але ми просто мусимо виймати її, чи, радше, відкривати її. Свою я відкрив несподівано, через двері власного гніву. Після того, як близько одинадцяти років тому ми переїхали до штату Колорадо, я помітив, що кидаюся на своїх хлопців за якісь дурниці. Перекинута склянка молока могла спричинити напад шаленої люті. Тпру, Джоне, подумав я, щось там у тобі всередині відбувається, тому зазирни під капот. Досліджуючи власний гнів разом зі своїм добрим другом Брентом, я зрозумів, що був таким нестямним через почуття повної самоти в світі, що постійно вимагав від себе більше, ніж спроможний дати. Щось у мені почувалося молодим, мов десятирічний хлопчик у світі чоловіків, але без чоловічої здатности зарадити цьому. Під поверхнею було багато страху — страху, що я провалюся, страху, що мене викриють, і, нарешті, страху через те, що, зрештою, я був сам один. Я розмірковував, звідки береться весь цей страх, чому я почуваюся таким самотнім у цьому світі… і таким юним усередині? Чому щось у моїй душі почувається осиротілим?

Відповідь знайшлася, коли я переглянув декілька художніх фільмів. Як я вже згадував в інших своїх книжках, мене приголомшила кінострічка «Там, де тече ріка» гарною історією про хлопчаків, які ніколи по-справжньому не мали батька, хіба що під час поїздок на риболовлю, а наприкінці вони втрачають навіть те. Я усвідомив, що втратив свого батька, і, так само, як у Б’юхнера, моя втрата була похована так глибоко, що за якийсь час я мало коли про неї згадував. Мене пройняв «Досконалий світ», тому що я бачив там те, як багато значив для хлопця його батько і як я прагнув такої близькости з чоловіком — джерелом сили, який любив би мене і міг би дати мені моє ім’я. Я ототожнював себе з Віллом Гантінґом, тому що також був борцем, котрому здавалося, що він протистоїть всьому світові, а також примирився зі своєю раною і ніколи не побивався через неї. Я гадав, що це моя провина.

У певному сенсі Богові довелося підбиратися до мене через ті історії, бо я не мав бажання з радістю кинутися до свого найглибшого душевного болю. Ця частина шляху пройшла в боротьбі. Всі ці несправжні «я», наш «спосіб життя» є старанно розробленим захистом для того, щоб не впустити себе у своє поранене серце. Це вибіркова сліпота. «Наше несправжнє «я» вперто осліплює кожного з нас і позбавляє світла та правди щодо нашої власної пустоти і нещирости», — каже Манінґ. Дехто з читачів навіть зараз не має жодної уяви, якою є їхня рана чи навіть яке несправжнє «я» вона породила. Ах, якою зручною є ця сліпота. Блаженне незнання. Але якщо рана невідчутна, її неможливо зцілити. Ми мусимо відкрити її. Дверима може стати ваш гнів, це може бути пережита відмова, можливо, з боку дівчини. Це може бути невдача або втрата золотої бити і спосіб, яким Бог руйнує ваше несправжнє «я». Це може бути проста молитва: «Ісусе, відкрий мені мою рану». Дивися, каже Він, я стою біля дверей і стукаю в них.

ЗЦІЛЕННЯ РАНИ

Якби ви захотіли навчитися лікувати сліпих і вирішили, що лише тоді, коли ходитимете разом із Христом і спостерігатимете за його діями, зрозумієте, як це робиться, то, врешті-решт, ви серйозно розчарувалися б. Христос ніколи не повторювався. На одного сліпця Він плює. Для іншого змішує землю зі слиною і прикладає її до очей. До третього Він просто говорить, четвертого торкається, а з п’ятого виганяє демона. У Бога немає рецептів. Саме те, як Бог зцілює нашу рану, є глибоко особистим процесом. Господь є особистістю, і Він наполягає на особистому підході. В одних це відбувається в момент божественного дотику, в інших — через якийсь час, із чиєюсь допомогою, можливо, навіть кількох осіб. Як каже Еґніс Сенфорд: «Багато хто з нас має такі глибокі рани, що зцілити нас можна лише за посередництвом іншої людини, якій ми можемо розкривати своє горе».

У моєму житті дуже багато зцілення відбувалося просто через мою дружбу з Брентом. Ми були партнерами, але, що більше, — ми були друзями. Ми години бували разом — ловили рибу на муху, ходили в туристичні походи, вешталися по барах. Мене ніщо так не лікує, як можливість проводити час зі справжнім чоловіком, якого по-справжньому поважаєш, який любить і поважає тебе. Спочатку я побоювався, що обманюю його, що він швидко «розкусить» мене, і наші стосунки припиняться. Але нічого такого не сталося, а натомість він оцінив мене. Моє серце знало, що якщо чоловік, до якого я ставлюся як до справжнього, вважає мене також за чоловіка, то може я й справді такий? Пам’ятайте — мужність дарується мужністю. Але були інші важливі способи, які використовував Бог — час для цілющої молитви, час горювати над раною і простити свого батька. А найбільше — час для глибокого спілкування з Богом. Головна ідея полягає в тому, що зцілення ніколи не відбудеться поза тісним зв’язком із Христом. Зцілення нашої рани витікає з нашої єдности з ним.

Але ви прагнете відновлення вашого серця, тому я розповім вам про декілька загальних понять. Перший крок видається таким простим, що важко повірити, що ми недогледіли його, ніколи не попрохали про нього, а коли робимо його, то іноді цілими днями намагаємося витиснути зі себе слова.

Відновлення починається з внутрішньої капітуляції. Як каже Люїс: «Поки не віддасте себе Йому (Богові), свого справжнього “я” ви не матимете». Ми повертаємо гілку на дерево, якому вона належить, ми віддаємо наші життя Тому, хто є нашим Життям. А потім запрошуємо Ісуса в нашу рану. Ми просимо Його прийти і зустрітися з нами там, зайти до поруйнованих і незцілених місць нашого серця. Біблія пропонує нам набагато більше, ніж лише прощення, коли каже, що Христос прийшов «відкупити людство». Простити зламаному чоловікові — це те ж саме, що сказати бігуну на маратонській дистанції: це нічого, що ти зламав ногу. Я не висуватиму до тебе претензій. А зараз біжи далі, до фінішу. Жорстоко було б залишати його таким покаліченим. Для нашого спасіння є набагато більше. Суть місії Христа провістив пророк Ісая:

Дух Господа Бога на мені,

бо Господь мене помазав.

Він послав мене,

щоб принести благу вість убогим,

лікувати скрушених серцем,

проголосити невольним свободу,

ув’язненим відкрити очі (Іс. 61, 1).

Він каже, що Месія прийде, аби перев’язати і зцілити, звільнити і визволити. Що саме? Ваше серце. Христос приходить, щоб відновити і звільнити вас, вашу душу, вас — справжнього. Це стрижневий епізод про Ісуса у всій Біблії, той, який Він вибрав, щоб оповістити про себе, коли, як описує євангеліст Лука, Він виходить наперед і оголошує про своє прибуття. Тож, ловіть Його на слові — попрохайте зцілити все, що маєте всередині себе зруйнованого і з’єднати в одне непошкоджене і зцілене серце. Попрохайте Його звільнити вас із рабства і полону так, як Він обіцяв це зробити. Як сказано в молитві МакДональда: «Збери мої розбиті уламки в одне ціле… Нехай моє серце буде веселим і відкритим, але зроби його цілісним, зі світлом в кожному куточку». Але це не можна зробити на відстані. Ви не можете попрохати Христа ввійти у вашу рану, самі перебуваючи далеко від неї. Ви маєте йти туди разом з Ним.

Ось чому ми повинні оплакати свою рану. Ви не винні, і це має значення. Яким же знаменним був для мене той день, коли я просто дозволив собі сказати, що втрата батька має значення. На мою рану вперше полилися глибокоцілющі сльози. Всі ці роки, коли я намагався не помічати її, розтанули в моїй печалі. Оплакувати рану — вкрай важливо для нас, тільки така поведінка по-справжньому чесна. Бо в печалі ми визнаємо правду — що людина, яку ми любили, завдала нам болю, що ми втратили щось дуже дороге, і від цього нам дуже боляче. Сльози зцілюють. Вони допомагають відкрити й очистити рану. Як св. Августин написав у «Сповіді»: «Сльози… полилися, і я не стримував їх, роблячи з них подушку для мого серця. На них воно і спочило». Оплакування — це форма визнання. Воно говорить, що рана мала значення.

Ми дозволяємо Богові любити нас ми дозволяємо йому справді впритул підійти до нас. Я знаю, це здається до вкрай очевидним, проте кажу вам, що небагато є настільки вразливих чоловіків, які можуть просто дозволити Богові любити їх. Після того як Бред втратив свій план для спасіння, я запитав його: «Бреде, чому ти не дозволиш Богові тебе любити?». Він засувався в кріслі: «Так важко, коли тебе просто люблять. Я почуваюся зовсім беззахисним. Я хочу контролювати ситуацію, хочу, щоби мною захоплювалися за те, що я даю групі». Потім він написав про те в листі до мене:

Після того як все повалилося, мене охопили смуток і почуття горя. Біль був неймовірним. Серед усього цього до мене звернувся Бог: «Бреде, ти дозволяєш мені любити тебе?». Я розумію, про що Він запитує. Я переймаюся тим, що електронною поштою мушу зконтактувати з усіма тими школами і забезпечити майбутнє. Але я стомився тікати. Я хочу повернутися додому. Я погортав Біблію і натрапив на рядки: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові!» (Йо. 15,9). Боротьба дуже напружена. Часом усе зрозуміло. Іноді все, ніби в тумані. Зараз я можу робити лише одне — якнайтісніше пригорнутися до Ісуса і не тікати від всього того, що є в моєму серці.