Розділ без назви (2)

Гадаю, з моїх слів складається неправильне враження про моє життя зі синами. Скелелазіння, спускання по річках на каное, боротьба, наші пошуки небезпеки і руйнування — у вас може скластися враження, що ми є чимось на кшталт військової академії в лісовій глушині чи одним із тих клубів ентузіастів військової підготовки. Тож дозвольте розповісти про мою улюблену подію дня. Це відбувається пізно ввечері, коли вже час йти до ліжка, після того як хлопці почистили зуби і ми прочитали сімейні молитви. Поки я поправляю їм постіль, якийсь із моїх хлопців запитує: «Тату, а ми можемо сьогодні пошепотітися?». Це означає, що я лягаю біля нього в ліжко, яке, насправді, вузькувате для нас двох, але в тому — вся суть, щоб лежати якнайближче. І тепер, у темряві, ми спілкуємося. Зазвичай, ми починаємо сміятися, а потім доводиться переходити на шепіт, тому що хтось попрохає бути тихіше. Іноді це закінчується лоскотанням, іноді — це нагода для них запитати щось важливе про життя. Проте що там не відбувалося б, найголовніше, що за цим усім стоїть — тісні стосунки, близькість, зв’язок.

Так, мої хлопці хочуть, щоб я показав їм шлях до пригоди і люблять перевіряти на мені свою силу. Проте все це відбувається в ситуації близьких стосунків, любови, яка набагато глибша, ніж можуть висловити слова. Понад усе вони прагнуть душевної єдности, і саме це я люблю пропонувати їм більше за будь-що інше. Том Вулф з цього приводу сказав:

На мій погляд, найглибший пошук у житті, що, так чи інакше, був головним для всіх живих, це коли чоловік шукає батька — не просто батька, що його породив, не просто батька, котрого втратив у юності, а пошук образу сили і мудрости, що є зовнішнім до його потреб і вищим від його голоду і з яким могли б поєднатися віра і сила його власного життя. («Історія роману»)

ДЖЕРЕЛО СПРАВЖНЬОЇ СИЛИ

Чоловіки одностайно збентежені своєю порожнечею і наявністю рани, і, як я вже казав, для більшості з нас — це величезне джерело ганьби. Але так не має бути. Зі самого початку, ще тоді, до гріхопадіння і нападу сатани, наше існування було задумане як надзвичайно залежне. Це як дерево і його гілки, пояснює Христос, з Нього ми черпаємо життя: «Я виноградина, ви — гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, — той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15, 5). Він не картає нас і не глузує з нас, і навіть не зітхає з думкою: хотів би я, щоб вони взяли себе з руки і перестали так мене потребувати. Анітрохи. Ми так створені, щоб залежати від Бога, ми створені для єдности з Ним і ніщо, пов’язане з нами, без цієї єдності належним чином не працюватиме. Як писав К. С. Люїс: «Автомобіль сконструйовано для їзди на бензині, і на іншому паливі він не буде як слід працювати. А Бог створив людську машину, яка працювала б, використовуючи його самого. Він сам є паливом, яке, відповідно до задуму, мають спалювати наші душі, або їжа, яку, відповідно до задуму, мають споживати наші душі. Іншого немає».

Саме тут наш гріх і наша культура зійшлися й утримують нас у підлеглості та розбитості, щоб завадити зціленню нашої рани. Ця внутрішня уперта частина, що понад усе хоче бути незалежною, є нашим гріхом. Це та частина нас, що несамовито чіпляється за життя, в якому нам не треба від когось залежати і особливо — від Бога. Потім з’являється культура з особистостями на кшталт Джона Вейна і Джеймса Бонда, і всіх тих інших «справжніх чоловіків», і спільне в них те, що вони — самітники, що їм ніхто не потрібен. Ми до глибини серця повірили, що потребувати когось у будь-якій ситуації — це певна слабкість, вада. Саме тому чоловіки ніколи в житті не зупиняться, щоб запитати дорогу. Це моя вада. Я знаю, як туди дістатися, — я сам знайду собі дорогу, дуже вам дякую. Лише коли я загублюся цілком, остаточно і безповоротно, лише тоді я під’їду до тротуару і попрошу допомоги, і почуватимуся слабаком через те, що це роблю.

В Ісуса нічого подібного не було. Чоловік, який ніколи не ухилявся від викликів лицемірів і відповідав їм, не відводячи очей, Той, хто вигнав торговців із храму, Господар вітрів і морів, надзвичайно залежав від свого Отця. «Істинно, істинно говорю вам: Не може Син нічого робити від себе самого, коли не бачить, що й Отець те саме робить», — «Мене Отець живий послав, і я Отцем живу», — «Слова, які проказую до вас, не від себе проказую. Отець, який перебуває в мені, - він творить діла». Для Христа такий стан речей не є джерелом збентеження, якраз навпаки. Він похваляється стосунками зі своїм Батьком. Із радістю каже Він усім, хто слухає Його: «Я і Отець — одно» (Йо. 10, 30). Цю думку Він також висловлює в інших ситуаціях (див. Йо. 5, 19; 6, 57; 14, 10).

Чому це так важливо? Тому що дуже багато знайомих мені чоловіків живуть із глибоко неправильним розумінням християнства. Вони дивляться на нього як на свій «другий шанс» владнати власне життя. Вони отримали прощення. Тепер вони вважають своїм завданням дотримуватися визначених норм поведінки. Вони намагаються завершити марафон зі зламаною ногою. А тепер стежте уважно за моєю думкою. Згадайте, що мужність — це певна сутність, котра передається від батька до сина. Це образ, як це часто буває в житті, глибшої реальности. Справжня сутність сили передається нам від Бога через нашу єдність із ним. Зверніть увагу на те, якою глибокою і важливою є ця єдність у житті царя Давида. Пам’ятаючи, що це чоловік із чоловіків, справжній воїн, послухайте, як у Псалмах він описує свої стосунки з Богом:

Люблю тебе, Господи, моя сило! (18, 2)

Та ти, о Господи, не віддаляйсь;

о моя сило, притьмом прийди мені на допомогу. (22, 20)

Сило моя! Тебе я пильнуватиму,

бо ти — моя безпека, Боже.

Мій Бог, — моє милосердя! (59, 10–11)

Мені здається, що Давид міг би помірятися силою з Джоном Бейном або Джеймсом Бондом, проте цей справжній чоловік не соромиться визнати свою надзвичайну залежність від Бога. Ми знаємо, що нам призначено втілювати силу, знаємо, що ми не є тим, ким нам призначено бути, тож відчуваємо нашу розбитість як джерело ганьби. Коли нещодавно ми говорили з Дейвом про його рану, як йому потрібно відкрити її заради зцілення, Дейв заперечив: «Я навіть не хочу про це згадувати. Все виглядає таким справжнім». Чоловіки зазвичай досить різко поводяться зі своїми внутрішніми травмами. Розповідаючи про свої відчуття, багато хто каже, що відчуття таке, наче всередині них є хлопчик, і це вони в собі зневажають. Годі вже бути дитиною, наказують вони собі. Але ж Бог почувається по-іншому. Його розлютило те, що з вами сталося. «Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив’язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих» (Лк. 17, 2). Подумайте, що ви відчували б, якби нанесених вам ран, завданих вам ударів зазнав би хлопчик, якого ви любите — можливо, ваш син. Чи ви його за це ганьбили б? Чи відчули б зневагу, що він не може піднятися над усім тим? Ні. Вас охопило б співчуття. Як написав Джерард Менлі Гопкінс:

Моє серце мені дало згоду на співчуття

І дозволило бути чуйним до свого смутку.

У фільмі «Хороший Вілл Гантинґ» є чудова ілюстрація до того, що може статися, коли чоловік розуміє, що він «зжився» зі своєю раною, але усвідомлює, що це не є обов’язковим. Вілл Гантинґ (його грає Мет Дамон) — це видатний молодий чоловік, геній, який працює прибиральником у Масачусетському технологічному університеті і мешкає в неспокійному районі міста. Про його здібності ніхто не знає, тому що він приховує їх під маскою несправжнього «я» «крутого хлопця з бідного району». Він забіяка (жорсткий чоловік). Його несправжнє «я» виникло з рани, пов’язаної з батьком. Рідного батька він не бачив, а чоловік, що став його вітчимом, бувало приходив додому п’яним і немилосердно його бив. Після енного арешту за участь у вуличній бійці Вілл, за рішенням суду, відвідує психолога на Шаон (його грає Робін Вільямс). У них встановлюється зв’язок — це вперше в житті Вілла старший чоловік так глибоко переймається його проблемами. Почалася його ініціяція. Перед завершенням однієї з їхніх останніх зустрічей Шон і Вілл обговорюють ті побиття, що він колись зазнавав і які тепер записані в його справі.

ВІЛЛ: Тож, ага… що це таке: «Вілл не спроможний відчувати прихильність»? Що це все означає? «Страх самотности»? Це через це я розійшовся зі Скайлі (своєю дівчиною).

ШОН: Я не знав, що ви розійшлися.