Розділ без назви (2)

ВІЛЛ: Розійшовся.

ШОН: Хочеш поговорити про це?

ВІЛЛ: (Втупившись у підлогу) Ні.

ШОН: Послухай, Віллє… Я багато чого не знаю, але розумієш, це (бере папку)… Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Відхиляє його) Так, я знаю.

ШОН: Подивися на мене, синку. Це не твоя провина.

ВІЛЛ: Знаю.

ПІОН: Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Починає оборонятися) Знаю.

ПІОН: Ні, ні, ти не розумієш. Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Обороняється) Я знаю.

ПІОН: Це не твоя провина.

ВІЛЛ: (Намагається завершити розмову) Гаразд.

ПІОН: Це не твоя провина… не твоя провина.

ВІЛЛ: (Роздратований) Шоне, не заводьтеся зі мною, тільки не ви.

ПІОН: Це не твоя провина… не твоя провина… не твоя провина.

ВІЛЛ: (плачучи, падає в його обійми) Мені дуже шкода. Мені дуже шкода.

У тому, що ви потребуєте зцілення, немає нічого ганебного, немає нічого ганебного шукати в інших підтримки, немає нічого ганебного в тому, що всередині ви почуваєтеся молодим і наляканим. Це не ваша провина.

ВІДКРИТИ РАНУ

Коли Фредерику Б’юхнеру було десять років, його батько вчинив самогубство. У передсмертній записці дружині він написав: «Я захоплююся тобою і кохаю тебе, але мені не вдається нічого путнього… Мого годинника віддай Фредді, перламутрову защіпку — Джеймі. З любов’ю». Потім зачинився в гаражі і сидів там, допоки заведений автомобіль не заповнив приміщення чадним газом. Це сталося одного недільного осіннього ранку. Того дня він мав піти з Фредериком і його братом на футбол. Натомість назавжди пішов з їхнього життя. Як десятилітньому хлопчакові реагувати на таку подію?