Розділ без назви (2)

Бог так само забере нашу «биту». Він має щось зробити, щоб зруйнувати несправжнє «я». Стюарт «врятував» себе тим, що став байдужим. Торік від нього пішла дружина. Їй остогидло його двовимірне існування, — яка жінка захоче мати за чоловіка Спока? Алекс нещодавно пережив ряд нападів панічного стану і через це практично неспроможний вийти з дому. Образ мачо розсипався. Спочатку в те ніхто не міг повірити, сам Алекс не міг повірити. Він був непереможний, сильнішого за нього ви не бачили. Проте це все було побудовано як захист від рани. Наші втрати не обов’язково мають виглядати такими драматичними. Чоловік може просто прокинутися якось вранці і відчути себе втраченим, так, як написав про себе Данте: «Здолавши пів шляху життя земного, я раптом опинився в темній хащі, бо втратив правоту путі прямого». Це був поворотний момент у моєму житті.

Молодим чоловіком я поїхав до Вашингтона, що в окрузі Колумбії, аби спробувати щось здобути, щось довести, зробити собі ім’я. І найгіршим виявилося те, що я здобув успіх. Мої чесноти спрацювали проти мене тим, що допомагали мені в усьому. Мене визнали і винагородили. Але загалом цей досвід скидався на акт виживання — не так, наче щось виливалося з глибокого центру, а я повинен був доводити, долати, опановувати. Як про свого самозванця висловився Манінґ: «Я напружено вчився, мав відмінні оцінки, у старших класах отримував стипендію і кожну секунду мого свідомого життя мене переслідував жах, що мене покинуть, і відчуття, що нікому до мене немає діла». Одного дня, через два роки, я прокинувся вранці і зрозумів, що ненавиджу своє життя.

Ти допоможеш тим, хто вчитися готовий!

Комусь пошлеш нестерпний гострий біль,

Комусь утому, гіршу за хворобу,

Комусь сліпу настирливу тривогу,

Чи божевілля. В того день і ніч

Націлена стріла бридкої смерти,

А хтось бажає втамувати голод.

Хтось знає лиш неспокій і жалі,

Він зневажає все, чим є, що бачить,

Похмурий погляд помічає тільки зле,

Мов у краю нестатків і нещастя.

Комусь пошлеш глибокий сум чи жало Кохання нещасливого й прощання,

Комусь байдуже серце — гірш за все!

Лукавий хоче душу осквернити,

Та від брехні до віри вона лине,

До тебе, істинного і святого,

У кому «є» злилося із «можливим».

(Джордж МакДональд, «Щоденник Старої душі»)