Розділ без назви (2)

Багато років тому в певний момент моєї власної подорожі, коли я більше, ніж будь-коли, почувався загубленим, я послухав бесіду Ґордона Делбі, який щойно написав «Зцілення чоловічої душі». Він обговорював думку, що попри минуле чоловіка і невдалі спроби його власного батька ініціювати його, Бог може взяти його в цю подорож, забезпечити тим, чого бракує. У мене з’явилася надія, але я відкинув її з цинізмом, який навчився використовувати, щоб вгамовувати багато чого в своїй душі. За кілька тижнів, а може й місяців, рано-вранці я спустився до вітальні, щоб почитати і помолитися. Як це часто бувало в такі «спокійні хвилини» після молитви, я повернувся до вікна поглянути, як сходить сонце. Я почув, як Ісус пошепки запитав мене: «Дозволиш провести твою ініціяцію?» Перш ніж мозок встиг осягнути, проаналізувати і засумніватися в тому що відбувалося, моє серце закалатало.

«Хто може дати це чоловікові, хто може дати його власне ім’я? — питає Джордж МакДональд. — Лише Бог. Тому що лише Бог бачить, яким є той чоловік». Він розмірковує про білий камінь, якого Одкровення вносить до числа винагород, що їх Бог дасть переможцям. На білому камені буде написано нове ім’я. Воно нове лише в тому сенсі, що це не те ім’я, яке нам дав світ, і звичайно ж не те, яке отримане з раною. Жоден чоловік не знайде на цьому камені слів: «мамин синочок», «товстун» або «чайка». Проте це нове ім’я не таке вже й нове, коли ви зрозумієте, що це ваше справжнє ім’я — те, яке належить вам, істоті, про яку Бог думав, коли почав створювати дитину, і про яку Він думав упродовж тривалого процесу створення та спасіння. Псалом 139-й пояснює, що нас особисто, неповторно запланував і створив, з’єднав у материнському лоні сам Бог. Він думав про когось, і цей хтось має своє ім’я.

Кожна людина зазнає жахливого нападу, проте Бог не забуває про втілення в життя людину такою, якою він її задумав. Дарування білого каменю робить це очевидним — саме це в його планах. Історія стосунків чоловіка з Богом є історією того, як Бог викликає його, бере у подорож і дає істинне ім’я. Більшість із нас думає, що це історія про те, як Бог сидить на троні, очікуючи нагоди з розмаху ляснути чоловіка, коли той вийде за межі дозволеного. Не так. Він створив Адама для пригоди, битви і краси. Він створив нас для унікальної ролі в своїй історії. Він вважає своїм обов’язком повернути нас до первісного плану. Тож, Господь покликав Аврама з халдейської країни Ур на землю, якої той ніколи не бачив, на прикордоння. І на своєму шляху Аврам отримує нове ім’я. Він стає Авраамом. Якова Господь забирає кудись з Месопотамії, щоб він дізнався про речі, які мусить, але не може дізнатися на материнській стороні. Коли він верхи повертається до міста, то не лише кульгає, а також має нове ім’я.

Навіть якщо ваш батько виконав свою роботу, він зробив її частково. Настає час, коли ви маєте покинути все для вас звичне і разом із Богом іти в невідоме. Савло був упевнений, що зрозумів історію, і йому дуже подобалася та частина, котру кін написав для себе. Він був героєм свого власного невеликого міні-серіалу «Месник Савло». Після тієї невеликої пригоди по дорозі до Дамаску він став Павлом. Щоб той не повертався до старого і звичного способу життя, Господь веде його в Аравію, де він три роки вчиться безпосередньо у Бога. Ісус показує нам, що ініціяція може відбутися навіть якщо ми втратили свого діда чи батька. Він — син теслі. Це означає, що Йосип міг допомогти йому на початку. Але коли ми знайомимося з молодим чоловіком Ісусом, Йосип зникає з поля зору. Ісус має нового вчителя — свого істинного Батька — і саме від нього Він повинен дізнатися правду про те, ким Він є і з чого насправді створений.

Ініціяція складається з подорожі і низки випробувань, проходячи які ми відкриваємо своє справжнє ім’я і наше справжнє місце в історії. У книжці Роберта Рурка «Старий і хлопчик» є класичний приклад таких стосунків. Живе хлопець, який мусить багато чого навчитися, і живе старий, який має багато мудрости. Проте ініціяція не відбувається за шкільною партою. Вона проходить у полі, де прості уроки про землю, тварин і пори року стають великими уроками про життя, про себе самого і про Бога. Одкровення приходить з кожним випробуванням. Хлопець повинен бути уважним і ставити правильні питання. Навчаючись полювати на жайворонка, він дізнається про себе: «Він — батіг дуже кмітливий, і щоразу, коли повстаєш проти нього, дізнаєшся щось про самого себе».

Більшість із нас довший час неправильно тлумачить життя і те, що робить Бог. «Гадаю, я лише намагаюся домогтися в Бога полегшення свого життя», — зізнався один мій клієнт, але його слова можна було б приписати більшості з нас. Ми ставимо неправильні питання. Більшість із нас запитує: «Господи, чому ти допустив, щоб це зі мною сталося?». Або: «Господи, чому б тобі просто не… (впишіть потрібне — допомогти мені стати успішним, виправити моїх дітей, владнати моє весілля — ви самі знаєте, що випрошуєте). Але для того щоб розпочати подорож ініціяції з Богом, потрібні нові питання: Чого саме ти намагаєшся тут мене навчити? Що, роблячи це, ти хочеш пробудити в моєму серці? Яким ти хочеш мене побачити? Чого ти прохаєш мене позбавитися? По правді, Бог вже давно намагається ініціювати вас. А заважає вам те, як ви погано поводитеся з вашою раною, а також життя, яке в результаті цього ви створили.

ЗНЕВАГА ДО РАНИ

«У дитячому віці чоловікам постійно нагадують: признаватися, що рана болить, — соромно, — завважує Блай. — Хлопчик, який припиняє участь у грі через рану, поводиться, як дівчинка. Справжній чоловік не зупиняється, попри все, демонструючи мужність». Подібно до чоловіка, що зламав ногу під час марафонського забігу, він дістається фінішу, навіть якщо йому для цього доведеться повзти, і ні слова про це він не скаже. Таке неправильне розуміння є причиною того, чому для більшості з нас наша рана є величезним джерелом ганьби. Чоловік не може бути ураженим, безперечно, він не може дозволити, щоб це на нього якось уплинуло. Ми бачили аж занадто багато фільмів, у яких у славного хлопця влучила стріла, але він просто обламує її і продовжує боротьбу; або ж його підстрелили, а в нього все одно є сила, щоб перескочити через глибоку ущелину і дістати поганих хлопців. Мовляв, нічого страшного. В юності багато хто отримує ушкодження. Я в порядку. Цар Давид (ледве чи його можна назвати слабким супротивником) поводився зовсім не так: «Я недужий та бідний, і серце моє зранене в моїх грудях» (Пс. 109, 22).

Або ж, можливо, чоловіки погодяться зі своєю слабістю, але заперечать, що отримали рану через те, що заслуговують на неї. Після багатьох місяців спільного обговорення рани Дейва, його обітниці і того, що від жінок неможливо отримати відповідь, я поставив йому просте запитання: «Що має статися, аби переконати тебе, що ти — чоловік?» «Нічого, — сказав він. — Мене ніщо не переконає». Ми сиділи мовчки, по моїх щоках текли сльози. «Дейве, ти зжився зі своєю раною, правда? Ти прийняв її повідомлення як остаточне? Ти думаєш, що твій батько мав рацію щодо тебе?». «Так», — сказав він у відповідь, не видаючи жодних емоцій.

Я пішов додому і плакав там — за Дейва, за дуже багатьох інших знайомих мені чоловіків і за себе, тому що усвідомив, що я також зжився зі своєю раною і відтоді намагаюся лише з новими проблемами давати собі раду в житті. Як кажуть, отримай по заслузі. Трагічніше за цю трагедію, котра з нами стається, є лише те, як ми з нею поводимося.

Бог несамовито відданий вам, відновленню і звільненню вашого мужнього серця. Але рана, яку ви не визнали і не оплакали, — це рана, яку неможливо зцілити. Рана, з якою ви зжилися, — це рана, що не може бути зціленою. Рана, яку ви вважаєте такою, на яку заслуговуєте, — не може бути зціленою. Ось чому Бренан Манінґ каже: «Духовне життя починається з прийняття нашого пораненого “я”». Правда? Як так може бути? Причина дуже проста: «Те, що заперечується, зцілити не можна». Але, як бачите, тут є проблема. Більшість чоловіків заперечують існування своєї рани — заперечують, що це сталося, заперечують, що їм боляче, звичайно, заперечують, що вона формує їхнє нинішнє життя. Тож ініціяція чоловіка Богом повинна відбутися дуже несподівано — дуже дивно, навіть жорстоко.

Він уразить нас саме в те місце, куди нас уже поранено.

РУЙНУВАННЯ НЕСПРАВЖНЬОГО «Я»

Із місця нашого поранення ми вибудовуємо несправжнє «я». Ми знаходимо декілька талантів, що працюють на нас, і намагаємося жити за їхній рахунок. Стюарт виявив, що йому добре дається математика і точні науки. Він закрив своє серце і витрачає всі зусилля на вдосконалення своєї особистости в стилі Спока. Тут, в академії, він у безпеці, - його також визнають і винагороджують. Алексу вдавалися спортивні дисципліни і, взагалі, образ мачо — він перетворився на тварину, що їсть скло. Степ став найгарнішим хлопцем у світі. «Я хочу, — визнав він, — щоб у мені бачили гарного хлопця». Я став вимогливим перфекціоністом — і в тому педантизмі я знайшов безпеку і визнання. «Самозванець, або несправжнє “я”, - зізнається Бренан Манінґ, - народився як захист від болю, коли мені було вісім років. Цей самозванець всередині мене шепотів: Бренане, ніколи більше не намагайся бути самим собою, тому що таким тебе ніхто не полюбить. Придумай нове “я” — таке, щоб кожен захоплювався, і ніхто про це не знатиме». Зверніть увагу на головну фразу: «як захист від болю», як спосіб урятувати себе. Цим самозванцем є наш план спасіння.

Тож, Бог повинен усе це забрати. Таке часто стається на початку нашого шляху до ініціяції. Він руйнує наш план спасіння, він ущент розбиває несправжнє «я». У попередньому розділі я розповів вам про план Бреда для самоспокутування: він хотів би належати до «внутрішньої групи». Навіть після того як цей план неодноразово провалювався, знову і знову розбиваючи йому серце, він не відмовлявся від цих спроб. Він просто думав, що схибив, бо якби знайшов правильну групу, тоді його план спрацював би. Нам важко відкинути власний план для спасіння, він обплітає наше серце, мов спрут. І що Бог зробив для Бреда? Він усе це забрав. Бог привів Бреда до того моменту, коли той вирішив, що вже знайшов саме ту групу, і тоді Бог не дав йому маневрувати. Бред написав мені листа, в якому описав, через що сам пройшов:

Бог усе забрав, позбавив мене всього, чим я звик завойовувати захоплення людей. Я знав, чого Він хотів. Він поставив мене в становище, коли відкрилися всі мої найглибші сердечні рани і стріли, і гріх. Поки я плакав, з’явилися образи всього того, до чого я хотів належати — оратор, консультант, учасник групи — і це було так, начебто Ісус прохав мене відмовитися від них. Несподіваним було те, що вийшло з мого серця, — неймовірний страх. А потім уявлення, що я ніколи не дістану їх. У моєму серці пролунало: «Ти хочеш моєї смерти! Якщо я відкину їх, то ніколи не буду таким як вони і ніким не стану. Ти просиш мене померти». Це була моя надія на спасіння.

Чому ж Бог припускається такої жорстокости? Чому Він має робити такі жахливі речі, вражаючи нас прямо в нашу найглибшу рану? Ісус попереджує нас, що «хто захоче спасти свою душу, той її погубить» (Лк. 9,24). Тут Христос говорить не про bios, не говорить про наше фізичне життя. У цьому уривку йдеться не про спробу врятувати вашу шкуру, уникнувши мучеництва або чогось подібного. Говорячи про «життя», Христос використовує слово «psyche» — слово, що означає нашу душу, наше внутрішнє «я», наше серце. Він каже, що те, що ми робимо для спасіння нашої psyche, нашого «я», всі наші плани з порятунку і захисту нашого внутрішнього життя, є тим, що насправді зруйнує нас. «Бувають путі, що здаються простими, але кінець їх — дорога смерти» (Прип. 16,25), — сказано в Старому Завіті. Несправжнє «я», наш хибний план для спасіння, видається нам таким правильним. Він захищає нас від болю і гарантує трохи любови та захоплення. Але це несправжнє «я» є обманом, увесь цей план побудовано на вдаванні. Це смертельна пастка. Бог надто сильно нас любить, щоб залишити нас у ній. Тож він руйнує нас багатьма-багатьма різними способами.

Щоб відкрити чоловікові його рану — так, щоб він зміг ліку вати її і почати вивільняти істинне «я», — Бог зруйнує його несправжнє «я». Він забере все, на що ви опираєтеся, щоб дати вам життя. У фільмі «Природний дар», Роберт Редфорд грає роль бейсболіста на ім’я Рой Гобс, можливо, найвидатнішого бейсболіста всіх часів. У старших класах його вважають майбутньою зіркою, диво-хлопчиком, який гратиме у вищій лізі. Проте мрі’ям Гобса про професійну кар’єру несподівано настає кінець, коли його помилково засуджено до тюремного ув’язнення за вбивство. Через багато років уже немолодий Гобс отримує свій другий шанс. Він грає за «Лицарів Нью-Йорка» — найгіршу команду ліги. Проте, завдячуючи своєму неймовірному дару, що не потьмянів упродовж років, Гобс веде «Лицарів» від безчестя до вирішальної гри за приз Національної ліги. Він об’єднує команду, стає стрижнем їхніх надій і мрій.

Кульмінацією фільму є гра за звання чемпіона. «Лицарі» програють «Пітсбургу» з рахунком «2:0», коли на базу виходить Гобс. Він — їхній єдиний шанс, це його зірковий час. Тепер зупинімося на тому, що вам необхідно знати, що є абсолютно вирішальним для сюжету. Ще з часів навчання у старшій школі Гобс грав битою, яку сам вирізав зі серцевини дерева, що впало у їхньому дворі від удару блискавки. На биті випалено зображення блискавки і слова «диво-хлопчик». Ця бита — це символ його величі і таланту. Він ніколи не грав іншою. Стискаючи в руках «диво-хлопчика», Гобс виходить на базу. Вперше він промахнувся, вдруге — знову невдача. Третього разу йому вдався справжній удар уздовж лінії першої бази, проте м’яч знову приземляється невдало. Коли Гобс повертається на базу, він бачить, що його бита лежить там… поламана на шматки. Вона розбилася під час цього останнього удару.

Це переломний момент у його житті, коли все, на що він розраховував, руйнується, коли його золота бита розлетілася на друзки. Його вклади в цінні папери виявилися невдалими, компанія звільняє його, церква виганяє, він страждає від хвороби, дружина покидає його, донька — вагітна. Що йому робити? Чи залишиться він у грі? Чи сяде на лаву запасних? Чи чіплятиметься за спроби повернути все назад, як це робить стільки чоловіків? Справжнє випробування для чоловіка, його спасіння насправді починається тоді, коли він більше не може покладатися на те, до чого звик упродовж усього свого життя. Справжня подорож починається після провалу несправжнього «я». Мить здається вічністю, поки Гобс отак стоїть, тримаючи розбиті шматки, оцінюючи пошкодження. Бита не підлягає ремонту. Тоді він каже хлопчикові-помічникові: «Боббі, принеси мені нову». Він залишається в грі — і після вдалого удару чемпіонат виграно.