Розділ без назви (2)

Боксер за фахом і боєць.

І пам’ятає кожну мить,

Коли збивали його з ніг.

А він від болю і ганьби

Кричав: — Доволі, я здаюсь! —

Але бійцем він далі є.

_ПОЛ САЙМОН, «БОКСЕР»

Думаю, я був єдиним із цілої роти, хто без поранень пройшов через усю Нормандію.

_ВІЛЬЯМ КРАФТ, 314-Й ПІХОТНИЙ ПОЛК

Історія гріхопадіння Адама — це історія кожного чоловіка. Вона проста і типова, майже мітологічна за своєю стислістю й глибиною. Отже, кожен чоловік приходить у цей світ, в якому гублять серця. Потім іде історія, з якою ми краще ознайомлені — наша власна. Тоді Адамова історія здається простою і типовою, наша — складною і детальною; у ній набагато більше дійових осіб, а сюжет часто важко простежити. Але наслідок завжди той самий: рана в душі. Кожен хлопчик на своєму шляху перетворення в чоловіка страждає від стріли в центрі свого серця, в місці його сили. Через те, що рану рідко коли обговорюють, а ще рідше зцілюють, кожен чоловік має цю рану. І цю рану здебільшого завдає батько.

НАЙГЛИБШЕ ПИТАННЯ ЧОЛОВІКА

Кілька років тому теплого серпневого пообіддя ми зі своїми хлопцями лазили по скелях у місцевості, яка називається Сад Богів, неподалік від нашого дому. Червоні шпилі з пісковика виглядали, мов спинні плавці якогось великого звіра, котрий щойно виринув із підвалин часу. Всі ми любимо скелелазіння, і наша любов до нього виходить за межі простої пригоди. Є щось утому, як ви стикаєтеся віч-на-віч зі скелястою стіною, приймаєте її виклик і долаєте її, щось таке, що виявляє ваші якості, випробовує і утверджує вас у них. Окрім того, хлопців тягне вилазити на все, що можна — на холодильник, перила, сусідську виноградну альтанку. Отже, є привід купити якесь першокласне оснащення. У будь-якому разі, коли ми лазимо з хлопцями

по скелях, то завжди, перш ніж підніматися, я закріплюю пасок безпеки на вершині скелі, що дозволяє мені підстраховувати знизу. Так я можу навчати їх у процесі, наглядати за кожним рухом, допомагати у складних місцях. Того дня першим мав лізти Сем, і, прикріпивши канат до оснащення, він почав сходження.

Все було добре, аж поки він не вперся в навислий виступ, через який, хоч ти підстрахований, почуваєшся незахищеним і доволі вразливим. Сем не міг подолати того виступу, і чим довше він там висів, тим більший страх його охоплював, і невдовзі син заплакав. Делікатно заспокоюючи його, я сказав йому спуститися вниз, переконуючи, що саме сьогодні нам не треба вибиратися на ту скелю, що я знаю інше місце, де лазити цікавіше. «Ні, - відповів він. — Я хочу вилізти саме на цю». Я зрозумів його. Настає час у нашому житті, коли нам просто необхідно прийняти виклик і перестати відступати. Отож, допоміг синові подолати цей виступ, трохи підтягнувши його, і він пішов угору — швидше і впевненіше. «Залишилося ще трохи, Семе, — підбадьорював я. — Все йде добре. Ось так…. тепер потягнися вправо… ага, відштовхнися від тієї опори… гарний рух».

Зверніть увагу, що стрижневим елементом кожного чоловічого заняття є така «цехова» розмова. Так ми підтримуємо один одного, справляючи враження, що цього не робимо. Чоловіки рідко коли хвалять один одного. На відміну від жінок, ми не захоплюємося одягом і зовнішністю один одного. Ми хвалимо опосередковано, через наші досягнення, виділяємо класний удар чи небезпечний розмах. Поки мій син підіймався, я давав йому поради і напучував. Він підійшов до іншого складного місця, але цього разу плавно його подолав. Ще кілька рухів — і він на вершині. «Ще трохи, Семе. Ти справжній боєць», — запевняв я. Син закінчив підйом, а поки спускався ззаду скелі, я почав прищіпати до паска безпеки Блейна. Минуло десять — п’ятнадцять хвилин, і я забув цю історію. Але не Сем. Поки я допомагав його братові піднятися вгору, Сем підійшов до мене крадькома і тихим голосом запитав: «Тату… ти справді думаєш, що нагорі я був бійцем?».

Знехтувати цей момент — означало б назавжди втратите хлопчикове серце. Це не просте запитання — це найголовніше запитання, те, яке прагне поставити кожен хлопчик і чоловік. Чи мені це до снаги? Чи я сильний? Поки чоловік не знає, що він є чоловік, завжди намагатиметься довести, що він ним є, водночас уникаючи всього, що може виявити, що він таким не є. Більшість чоловіків живуть, переслідувані цим питанням або травмовані відповідями, які вони отримали.

ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ МУЖНІСТЬ?

Щоб зрозуміти, як чоловік зазнає травми, слід зрозуміти головну істину шляху хлопчика до зрілості: мужністю обдаровують. Про те, хто він такий і чим наділений, хлопчик дізнається від чоловіка або товариства чоловіків. Він не може почути про це від інших хлопчиків чи жінок. Споконвіку задум був таким, що батько закладатиме основу для серця малого хлопця і передасть йому важливі знання і впевненість у його силі. Тато буде найпершим чоловіком в житті сина і назавжди — найголовнішим. Особливо він відповість на запитання свого сина і дасть йому ім’я. В історії людства, поданій в Писанні, саме батько дає благословення і таким чином «називає» сина.

Адам отримує своє ім’я від Бога, а також владу називати. Він називає Єву і, мені здається, можна з певністю сказати, що також її синів. Нам відомо, що Авраам назвав Ісаака, і хоча синам Ісаака — Якову і Єсау — ймення дала матір, вони розпачливо прагнуть благословення, яке може прийти лише з батьківських рук. Яків отримує благословення, і десь через століття, опираючись на ціпок, він передає благословення своїм синам — дає їм імена та ідентичність «Левеня — Юда. Ти, мій сину, здобиччю ріс угору… Іссахар — осел костистий… Нехай буде Дан гадюкою при дорозі… Гад, — коли орда на нього нападає, він громить і переслідує її по п’ятах… Роскішна вітка — Йосиф… З ним зачіпалися лучники… та лук їхній поламався на друзки» (Бут. 49, 9; 14; 17; 19; 22; 24). Батько Хрестителя називає його Йоаном, хоча інші члени сім’ї хотіли назвати його, як і батька, Захарієм. Навіть Ісус потребував слів підтримки від свого Отця. Після хрещення її ріці Йордані, перед брутальним нападом у пустелі, говорить його Батько: «Ти — мій Син любий, тебе я вподобав» (Лк. З, 22). Іншими словами можна сказати: «Ісусе, я Тобою дуже пишаюся, Ти маєш усе, що потрібно».

Одна історія батьківського називання особливо мене інтригує. В її центрі — Веніямин, останній син Якова. Рахиль народжує хлопчика, але в результаті вмирає. З останнім подихом вона називає його Беноні, що означає «син мого жалю». Але втручається Яків і змінює ім’я на Веніямин, тобто син моєї правиці (див. Бут. 35, 18). Це вирішальний рух, коли хлопчик бере свою ідентичність не від матері, а від батька. Зверніть увагу, що для цього було потрібне активне втручання чоловіка. Це завжди так.