Розділ без назви (2)

Дейвові нині також за двадцять, він пливе за течією, глибоко не впевнений у собі і сповнений ненавистю до себе самого. Він не відчуває себе чоловіком і знає, що ніколи не відчуватиме. Так само як багатьом іншим, йому бракує впевненості в присутності жінок і чоловіків, яких вважає мужніми. Стюарт, чий батько покинув його, перетворився на чоловіка, позбавленого емоцій. Його улюбленим героєм у дитинстві був Спок, інопланетянин із «Зоряного шляху», який живе виключно розумом. Стюарт тепер є науковцем, його дружина вкрай самотня.

Таких історій чимало. Рани, спричинені хлопчикам у дитинстві, несуть їм свої послання. Хлопчик дає собі клятву, вибирає таке життя, яке формує його несправжнє «я». У центрі всього цього є глибока непевність. Чоловік не живе зі свого центру. Дуже багато чоловіків відчувають, що вони або застрягли, або паралізовані і не можуть рухатися, або не можуть зупинитися. Безперечно, кожна дівчинка теж має свою історію. Але про це я говоритиму далі, коли йтиме мова про те, як чоловік бореться за жіноче серце. А наразі дозвольте мені ще в кількох словах описати, що ж стається з чоловіком після того, як його поранено.

Розділ 5

БИТВА ЗА СЕРЦЕ ЧОЛОВІКА

Ти зараз опинився бозна-де.

Ти є один з поранених, що здатні йти.

_ДЖЕН КРІСТ, «ПОРАНЕНІ, ЩО ЗДАТНІ ЙТИ»

Повернути чоловікові його серце —

найважча місія на землі.

_З КІНОФІЛЬМУ «МІШЕЛЬ»

Ніщо вартісне не дається без боротьби.

_БРЮС КОКБЕРН, «КОХАНЦІ В НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЧАС»

Кілька років тому мій середній син Блейн пережив велику зміну — пішов до першого класу. Для кожної малої дитини — це величезний крок — покинути комфорт і безпеку маминої опіки, проводити більшість часу в школі, бути серед «великих» дітей. Але Блей дуже товариський і безпосередній, вроджений лідер, і ми знали, що він легко з цим дасть собі раду. Щовечора за столом він пригощав нас розповідями про пригоди свого дня. Буває приємно згадувати з ним утіхи від цих перших шкільних днів. Тоді він тішився блискучою новою коробкою для сніданку, новісінькими жовтими олівцями, коробкою пастелей із вбудованою стругачкою, новою партою і, нарешті, новими друзями. Ми знали все про його нову вчительку і спортзал, де відбувалася фізкультура, про те, як діти розважалися на перервах, у які забави бавилися, і як наш Блейн ставав лідером у всіх їхніх розвагах. Але одного вечора син сидів мовчки. «Що не так, тигре?», — поцікавився я. Однак син далі мовчав, навіть не підвів очей. Про те, що сталося, він не хотів говорити. Врешті-решт, стало зрозуміло: один першокласник-задирака на очах усіх друзів штовхнув Блейна на майданчику. Сльози котилися по щоках сина, поки він розповідав нам цю історію. На його обличчі я прочитав сором. І ось що я порадив синові: «Блейне, послухай мене. Я хочу, щоби ти уважно мене вислухав. Коли цей хуліган штовхне тебе ще раз, ось що ти маєш зробити… Ти мене слухаєш, Блейне?». Він кивнув, втупившись у мене великими вологими очима. «Я хочу, аби ти підвівся… і вдарив його… якомога сильніше», — закінчив я. На обличчі Блейна з’явився вираз сором’язливої радості. Потім він усміхнувся.

Милий Боже, чому я дав Блейнові таку пораду? І чому він так утішився? Чому декого втішає така порада, а інших — шокує?

Так, я знаю, що Ісус наказував нам підставляти другу щоку. Але ми насправді зловживаємо цим віршем. Не можна навчити хлопця застосовувати свою силу, водночас позбавляючи його цієї сили. Повірте мені, Ісус був здатний відповісти на образу. Але Він вирішив не відповідати. Все ж ми пропонуємо, щоби хлопець, якого висміюють, принижують перед друзями, позбавлений сили і гідности, залишався у такій ситуації переможеного, бо цього хоче Ісус? Ви позбавите його мужности на все життя. Із цього моменту він завжди буде пасивним і лякливим. Він виросте, не пізнавши, як можна відстоювати себе, не зрозумівши, чи він узагалі чоловік. О, так, він буде галантним, навіть чарівним, шанобливим, завжди з гарними манерами. Така поведінка може виглядати моральною, може бути схожою на підставляння другої щоки, а насправді — це просто слабкість. Неможливо підставити щоку, якої у вас немає. У наших церквах повно таких чоловіків.

У ту хвилину душа Блейна зависла в невизначеності. Тоді іскра знову спалахнула в його очах, а сором щез. Але в багатьох-багатьох чоловіків душа й далі висить у невизначеності, тому що ніхто, ніхто ніколи не закликав їх бути небезпечними, пізнати власну силу, виявити, що їм до снаги бути чоловіком. «Я відчуваю, як у мені бурлить шалений океан, а я намагаюся втихомирити і заспокоїти ці хвилі, - зізнався мій молодий друг, якому минуло двадцять. — Я хотів би бути небезпечним, — зітхнув він. — Тобто… на вашу думку, це можливо? А мені здається, що я мушу просити на це дозволу».

Чому б то юнакові просити дозволу бути чоловіком? Тому що насильство триває ще довго по тому, як завдана рана. Мені не хотілося б створювати хибне враження — чоловік зазнає рани не один, а безліч разів упродовж свого життя. Ледь не кожен удар потрапляє в те саме місце: по його силі. Життя відбирає її, один хребець за другим, аж поки, врешті-решт, у чоловіка не залишиться хребта.

ФІНАЛЬНИЙ УДАР

Кілька років тому я прочитав про малюка, який зазнав жахливого удару під час операції: йому «випадково» ампутували пеніс. Подія сталася в 1970-х роках, і було прийняте рішення, яке відображало поширене переконання тих років, що «статеві ролі» насправді не є частиною нашої природи, а просто сформовані культурою і тому взаємозамінні. Геніталії тієї дитини переробили у жіночу форму, а хлопчика виховали як дівчинку. Та історія є притчею наших часів. Точно те саме ми намагаємося робити з хлопцями, починаючи з дуже малого віку. Як говорить Крістіна Гоф Сомерс у книжці «Війна проти хлопців»: «Зараз несприятливий час — бути хлопчиком». Наша культура повернулася проти чоловічої сутности, вона націлена відсікти її в ранньому віці. Як приклад, вона згадує про те, як стрілянину в коломбінській школі у Літлтоні, штату Колорадо, використали проти хлопчиків загалом.

Більшості знайома трагічна історія, що сталася в квітні 1999-го року. Два хлопці зайшли до шкільної бібліотеки і почали стрілянину; внаслідок того тринадцять жертв і два їхні нападники були мертві. Сомерс збентежена завваженнями Вільяма Полака, директора Центру для чоловіків у МакЛінському госпіталі, і я також. Ось що він сказав: «Хлопці в Літлтауні є вершиною айсберга. А сам айсберг — це всі хлопці». У нашій культурі поширена думка, що агресивність хлопців за своєю сутністю погана і що нашим завданням є перетворити їх на щось подібніше до дівчат.