Системи, що саморозвиваються, характеризуються синергетичними ефектами, принциповою необоротністю процесів. Взаємодія людини з такими системами протікає таким чином, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а ніби включається в систему, видозмінюючи щоразу поле її можливих станів. Включаючись у взаємодію, людина вже має справу не з твердими предметами і властивостями, а зі своєрідними "сузір'ями можливостей". Перед нею в процесі діяльності щоразу виникає проблема вибору деякої лінії розвитку з безлічі можливих шляхів еволюції системи. Причому сам цей вибір необоротний і найчастіше не може бути однозначно прорахований.
У природознавстві першими фундаментальними науками, що зіткнулися з необхідністю враховувати особливості систем, які розвиваються історично, були біологія, астрономія та науки про Землю. У них сформувалися картини реальності, які включають ідею історизму та уявлення про унікальні об'єкти, що розвиваються (біосфера, Метагалактика, Земля як система взаємодії геологічних, біологічних і техногенних процесів).
В останні десятиліття на цей шлях вступила фізика. Уявлення про історичну еволюцію фізичних об'єктів поступово входить у картину фізичної реальності, з одного боку, через розвиток сучасної космології (ідея "Великого вибуху" і становлення різних видів фізичних об'єктів у процесі історичного розвитку Метагалактики), а з іншого боку – завдяки розробці ідей термодинаміки нерівноважних процесів і синергетики.
Саме ідеї еволюції й історизму стають основою того синтезу картин реальності, вироблюваних у фундаментальних науках, які сплавляють їх у цілісну картину історичного розвитку природи і людини і роблять лише відносно самостійними фрагментами загальнонаукової картини світу, пронизаної ідеями глобального еволюціонізму.
Орієнтація сучасної науки на дослідження складних систем, що розвиваються історично, істотно перебудовує ідеали і норми дослідницької діяльності. Історичність системного комплексного об'єкта і варіабельність його поведінки припускають широке застосування особливих способів опису і передбачення його станів – побудову сценаріїв можливих ліній розвитку системи в точках біфуркації. З ідеалом будови теорії як аксіоматично-дедуктивної системи усе більше конкурують теоретичні описи, які ґрунтуються на застосуванні методу апроксимації, теоретичні схеми, що використовують комп'ютерні програми, і т. ін. У природознавство починає все ширше впроваджуватися ідеал історичної реконструкції, що виступає особливим типом теоретичного знання, який раніше застосовувався переважно в гуманітарних науках (історії, археології, історичному мовознавстві тощо). Зразки історичних реконструкцій можна знайти не тільки в дисциплінах, які традиційно видають еволюційні об'єкти (біологія, геологія), але й у сучасній космології та астрофізиці: сучасні моделі, що описують розвиток Метагалактики, можуть бути розцінені як історичні реконструкції, за допомогою яких відтворюються основні етапи еволюції цього унікального об'єкта, що розвивається історично.
Змінюються уявлення і про стратегії емпіричного дослідження. Ідеал відтворюваності експерименту стосовно систем, які розвиваються, слід розуміти в особливому значенні. Якщо ці системи типологізуються, тобто якщо можна проекспериментувати над багатьма зразками, кожен з яких може бути виділений у якості того самого початкового стану, то експеримент дасть той самий результат з урахуванням імовірнісних ліній еволюції системи.
Але крім систем, що розвиваються й утворюють певні класи об'єктів, існують ще й унікальні системи, що історично розвиваються. Експеримент, який базується на енергетичній і силовій взаємодії з такою системою, у принципі не дозволить відтворювати її в одному й тому ж початковому стані. Сам акт первинного "готування" цього стану змінює систему, направляючи її в нове русло розвитку, а необоротність процесів розвитку не дозволяє знову відтворити початковий стан. Тому для унікальних систем, що розвиваються, потрібна особлива стратегія експериментального дослідження. їхній емпіричний аналіз здійснюється найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ, що дозволяє виявити різноманітність можливих структур, які здатна породити система.
Серед систем сучасної науки, які історично розвиваються, особливе місце займають природні комплекси, до яких включено як компонент саму людину. Прикладами таких "людинорозмірних" комплексів можуть служити медико-біологічні об'єкти, об'єкти екології, включаючи біосферу в цілому (глобальна екологія), об'єкти біотехнології (у першу чергу генетичної інженерії), системи "людина-машина" (включаючи складні інформаційні комплекси і системи штучного інтелекту) і т. ін.
При вивченні "людиновимірних" об'єктів пошук істини виявляється пов'язаним з визначенням стратегії і можливих напрямків перетворення такого об'єкта, що безпосередньо торкається гуманістичних цінностей. Із системами такого типу не можна вільно експериментувати. У процесі їхнього дослідження і практичного освоєння особливу роль починає відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії, що потенційно містять у собі катастрофічні наслідки.
У цьому зв'язку трансформується ідеал ціннісно нейтрального дослідження. Об'єктивно істинне пояснення й опис стосовно "людиновимірних" об'єктів не тільки допускає, але й передбачає включення аксіологічних факторів до складу пояснюючих положень. Виникає необхідність експлікації зв'язків фундаментальних внутрішньонаукових цінностей (пошук істини, зростання знань) з позанауковими цінностями загальносоціального характеру. У сучасних програмно-орієнтованих дослідженнях ця експлікація здійснюється при соціальній експертизі програм.
Разом з тим у ході самої дослідної діяльності з люлиновимірними об'єктами дослідникові доводиться вирішувати ряд проблем етичного характеру, визначаючи межі можливого втручання в об'єкт. Внутрішня етика науки, що стимулює пошук істини й орієнтацію на збільшення нового знання, постійно співвідноситься в цих умовах із загальногуманістичними принципами і цінностями.
Розвиток усіх цих нових методологічних установок та уявлень про досліджувані об'єкти стає причиною істотної модернізації філософських основ науки. Наукове пізнання починає розглядатися в контексті соціальних умов його буття і його соціальних наслідків, як особлива частина життя суспільства, детермінована на кожному етапі свого розвитку загальним станом культури даної історичної епохи, її ціннісними орієнтаціями і світоглядними установками. Осмислюється історична мінливість не тільки онтологічних постулатів, але й самих ідеалів та норм пізнання. Відповідно розвивається і збагачується зміст категорій "теорія", "метод", "факт", "обгрунтування", "пояснення" тощо. В онтологічній складовій філософських основ науки починає домінувати "категоріальна матриця", що забезпечує розуміння і пізнання об'єктів, що розвиваються. Виникають нові розуміння категорій простору і часу (врахування історичного часу системи, ієрархії просторово-часових форм), категорій можливості і дійсності (ідея множини потенційно можливих ліній розвитку в точках біфуркації), категорії детермінації (попередня історія визначає вибіркове реагування системи на зовнішні впливи) та ін.
Отже, в історичному розвитку науки, починаючи від XVII ст. виникли три типи наукової раціональності і відповідно три великі етапи еволюції науки, що змінювали один одного в рамках розвитку техногенної цивілізації: 1) класична наука (у двох її станах: додисциплінарна і дисциплінарно організована наука); 2) некласична наука; 3) постнекласична наука. Між цими етапами існують своєрідні "перекриття", причому поява кожного нового етапу не відкидала попередніх досягнень, а тільки окреслювала сферу їхньої дії, їхню застосовність до певних типів завдань.
Кожен етап характеризується особливим станом наукової діяльності, спрямованої на постійне зростання об'єктивно-істинного знання. Якщо схематично зобразити цю діяльність як відношення "суб'єкт-засоби-об'єкт" (включаючи до розуміння суб'єкта ціннісно-цільові структури діяльності, знання і навички застосування методів і засобів), то описані етапи еволюції науки виступають як різні типи наукової раціональності, що характеризуються різною глибиною рефлексії стосовно самої наукової діяльності.
Класичний тип наукової раціональності, центруючи увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні й описі елімінувати все, що стосується суб'єкта, засобів і операцій його діяльності. Така елімінація розглядається як необхідна умова одержання об'єктив-но-істинного знання про світ. Цілі й цінності науки, що визначають стратегії дослідження і способи фрагментації світу, на цьому етапі, як і на всіх інших, детерміновані домінуючими в культурі світоглядними установками і ціннісними орієнтаціями. Але класична наука не осмислює цих детермінацій. Цей тип наукової діяльності може бути зображений Схемою А.
Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язки між знаннями про об'єкт і характер засобів та операцій діяльності. Експлікація цих зв'язків розглядається як умова об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. Але зв'язки між внутрішньонауковими і соціальними цінностями та цілями, як і раніше, не виступають предметом наукової рефлексії, хоча імпліцитно вони визначають характер знань (визначають, що саме і яким способом ми виділяємо й осмислюємо у світі). Цей тип наукової діяльності можна зобразити Схемою В.
Постнекласичний тип раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності, але і з ціннісно-цільовими структурами. Причому есплікується зв'язок внутрішньонаукових цілей з позанауковими, соціальними цінностями і цілями. Цей тип наукового пізнання можна зобразити за допомогою Схеми С.
Кожен новий тип наукової раціональності характеризується особливими, властивими йому підставами науки, що дозволяють виділити у світі і дослідити відповідні типи системних об'єктів (системи прості, складні, такі, що саморозвиваються).
При цьому виникнення нового типу раціональності і нового образу науки не слід розуміти спрощено в тому смислі, що кожен новий етап спричиняє повне зникнення уявлень і методологічних установок попереднього етапу. Навпаки, між ними існує наступність. Некласична наука зовсім не знищила класичну раціональність, а тільки обмежила сферу її дії. При розв'язанні ряду задач некласичні уявлення про світ і пізнання виявлялися надлишковими, і дослідник міг орієнтуватися на традиційно класичні зразки (наприклад, при розв'язанні ряду задач небесної механіки не було потрібно залучати норми квантово-релятивістського опису, а досить було обмежитися класичними нормативами дослідження).
Точно так само становлення постнекласичної науки не призводить до знищення всіх уявлень і пізнавальних установок некласичного і класичного дослідження. Вони будуть використовуватися в деяких пізнавальних ситуаціях, але тільки втратять статус домінуючих і таких, що визначають образ науки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Концепції сучасного природознавства» автора Бобильов Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Висновок. Типи наукової раціональності“ на сторінці 2. Приємного читання.
