Розділ «Частина друга»

СИТУАТИВНИЙ МЕТОД ВИМОВИ — манера говоріння, зведена у певний (для відповідного історичного періоду традиційний) відносний стандарт, пристосований до певних типологізованих умов спілкування. Кожна з таких вимовних манер зазвичай не пов'язується з якимось одним функціональним стилем (скажімо, публіцистичним, науковим, інформаційним тощо). Вона може накладатися на більшість основних функціональних стилів, видозмінюючи їх індивідуальні вимовно-інтонаційні особливості відповідно до обставин мовлення, але в цілому не порушуючи принципових (диференційних) характеристик інтонації того чи іншого стилю. Виділяють такі ситуативні методи вимови (Баранник): мітинговий, звичайний публічний, розмовний, або говірний. Відмінності між ситуативними методами вимови виявляються в загальних фонаційних особливостях, зокрема, в характері проказування слова і всього речення, у висоті тону, у своєрідностях мелодійного рисунка фрази, у силових (енергетичних) характеристиках мовлення, в паузальному членуванні речення і цілого словесного масиву. Особливо важливу роль у формуванні різних ситуативних (як і функціонально-стильових) видозмін монологічного мовлення відіграють темпоральні показники говоріння.

РОЗМОВНИЙ МЕТОД ВИМОВИ — один із ситуативних методів вимови, що використовується у випадках безпосередньої близькості з адресатом (наприклад, розповідь, часом навіть бесіда, якщо вона відбувається у невеликому колі слухачів).

Силові якості вимови — невисокі, фраза виголошується без особливого напруження голосу, в кінці речення інтенсивність основного тону часто спадає «до нуля». Кінцеві частини фрази промовляються, як правило, у більш низькій тональності, ніж це буває у двох інших ситуаціях мовлення. Для розмовного ситуативного методу вимови звичайним є нижній голосовий регістр (грудний резонатор), але той, хто говорить, легко може виходити в інші голосові регістри. Порівняно високі темпові показники. Пришвидшення темпу нерідко змінюється його уповільненням, а уповільнення — пришвидшенням. Серед пауз помітне місце займають психологічні; пауз, розрахованих на дистантний резонанс, немає зовсім. Те саме, що й говірний метод вимови. Див. також: говірний метод декламації.

ЗВИЧАЙНИЙ ПУБЛІЧНИЙ МЕТОД ВИМОВИ — один із ситуативних методів вимови, властивий виступам у звичайних умовах публічної монологічної комунікації: аудиторія не перевищує оптимальних розмірів або, якщо вона досить велика, на трибуні є мікрофон. Вимова оратора чітка і відзначається достатніми силовими характеристиками, але не має високих енергетичних показників, властивих мітинговому методу вимови. Для вимови цього ситуативного типу характерний головним чином середній голосовий регістр з виходами у верхній і часом у нижній голосові регістри. Темп мовлення при цьому середній, членування мовлення здійснюється за допомогою логічних і психологічних пауз. Звичайний публічний метод вимови є основним у сучасному публічному мовленні.

МІТИНГОВИЙ МЕТОД ВИМОВИ — один із ситуативних методів вимови, що використовується у виступах перед дуже великою аудиторією, зазвичай в урочистій атмосфері. Кожне слово і речення оратор виголошує не лише ясно і чітко, але й з відносно великою силою. Щоб оратора почули всі (а такі промови виголошують найчастіше у великій залі або на площі), йому доводиться «форсувати» голос. Особливість цього методу — широке використання верхнього голосового регістру з переходами на середній. Для загальної мелодичної схеми мовлення властивий своєрідний мітинговий монотон, що утворюється виголошенням фрази у відносно неширокому тональному діапазоні (низькі тональності, звичайно, відсутні, грудний резонатор використовується мало). Відповідне враження посилюється особливим наскрізним ритмом мовлення, у формуванні якого велике значення має своєрідне паузальне членування речення. Крім логічних і психологічних пауз, звичайними тут є дистантні паузи: оратор виголошує кожну частину речення так, ніби розраховує на дистантний резонанс, вичікує, щоб слово досягло найвіддаленішого слухача.

МІКРОФОННИЙ МЕТОД ВИМОВИ — метод, що розвинувся з появою радіо і телебачення (спеціальні виступи з промовами, лекціями, доповідями, звітами, повідомленнями, розповідями, коментарями, розгорнуті відповіді на запитання кореспондентів, різноманітні репортажі тощо). Для цього методу вимови, на відміну від аудиторного, не характерні силові акценти, розраховані на дистанційне сприйняття фрази, при ньому немає необхідності в особливій, ораторській силі голосу. Виголошення перед мікрофоном характеризується меншою енергією, ширшим тональним діапазоном, звичайним, узгодженим з вимогами конкретного комунікативного завдання (а не розрахованим на дистанційний резонанс) паузальним членуванням, більш високими темповими показниками; йому властива в цілому менша емоційна безпосередність, оскільки емоційний тонус визначається змістом повідомлення і не залежить від реакції слухачів. Протилежне — аудиторний метод вимови.

МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ — (від гр. співучий) — один з основних елементів інтонації, що виявляється у послідовних змінах висоти голосу (тону). Мелодика виконує синтаксичну функцію: засобами мелодики оформлюються і розрізняються розповідні, питальні, спонукальні речення. Від мелодики залежить і емоційне забарвлення речення. Радість, гнів, зневага, презирство тощо у висловленні виявляються і засобами мелодики.

КАДАНС (від фр. cadence з лат. cado — падаю, припиняюся) — тип мелодики мовлення, характерний для кінця фрази. Закінчуючи думку ми здебільшого (в межах розповідного речення) знижуємо тон і затримуємо темп: фізіологічно під кінець речення спадає тиск повітря і напруженість гортанних м’язів, через що затримується і знижується звук. Інколи (наприклад, під впливом тих чи інших емоцій), навпаки, закінчуючи, ми прискорюємо темп і підвищуємо тон. В усякому разі, залежно від змісту речення, так чи інакше змінюємо хід звуків голосу.

КАКОФОНІЯ (від гр. поганий звук) — немилозвучне сполучення звуків, що болісно вражає слух. Часто какофонія у мовленні виникає внаслідок набридливого повторення одних і тих самих звуків, їх скупчення у реченні, що не пов’язано зі стилістичним завданням: «Яка ріка така широка, як Ока?» Протилежне — евфонія.

ПРОСОДИЧНІ ЕЛЕМЕНТИ — ритміко-інтонаційні елементи мовлення (мелодика, відносна сила вимови слів та їх частин, співвідношення відрізків мовлення за довготою, загальний темп мовлення, паузи, загальне темброве забарвлення тощо), які організовують мовлення шляхом протиставлення одних частин мовного потоку іншим.

ЛОГІКО-РИТМІЧНИЙ НАГОЛОС-наголос, за допомогою якого мовлення членується на такти і фрази.

ЕНКЛІЗА — (від гр. відхиляю) — акцентуаційне прилягання ненаголошеного слова до попереднього наголошеного і утворення з ним єдиної акцентуаційної одиниці: прочитав би, надвечір, чи приходив же. Протилежне — прокліза.

ЕНКЛІТИКА — ненаголошене слово, що стоїть після наголошеного, утворюючи з ним єдине фонетичне ціле. Тобто слово, яке підпало енклізі. Найчастіше це частки, допоміжні дієслова. Протилежне — проклітика.

ФІЗІОЛОГІЧНА ПАУЗА — (від гр. природознавство) — незначуща зупинка у мовленні для вдиху. Фізіологічна пауза повинна збігатися, у всякому разі в більшості випадків, з іншими значущими паузами — граматичними, логічними та психологічними.

11.9. Практичні вправи

11.9.1. Зняття емоційного напруження

Оскільки емоційне напруження супроводжується напруженням м’язів, то регулювати самопочуття можна, знімаючи м’язове напруження. Щоб краще відчути стан розслаблення, слід заздалегідь потренуватися в напруженні окремих груп м’язів і подальшому їх розслабленні.

Вправа 1. Розслаблення й напруження м’язів руки. Стійте прямо, випрямте руки вперед, пальці стисніть у кулак, одночасно напружуючи м’язи п’ясті, передпліччя, плеча (3—4 с.). Пам’ятайте про уявну дію при цьому (ви хочете бути сильним, міцним, ваші м’язи сильно напружені). А потім розслабтеся: руки вільно падають униз, повторюючи маятникоподібні рухи.

Вправа 2. Використання слів для релаксації. Концентруємо увагу й даємо самонаказ: «Увага на руки! Мої пальці розслаблені... Мої пальці й п’ясті розслаблені... Мої передпліччя й плечі розслаблені... Моє обличчя спокійне й нерухоме...»

Потрібно знати, напруження яких м’язів викликає та або інша емоційна реакція. Так, при емоції страху найбільше напружуються артикуляторні та потиличні м’язи, отже, на їх розслаблення й треба звернути увагу, перебуваючи у цьому стані.