РОЗДІЛ IV ПОДАТОК НА ДОХОДИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

В Україні відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і впровадження професійної діяльності на фондовому ринку, регулює Закон України від 23.02.2006 р. № 3480-IV «Про цінні папери та фондовий ринок». Відповідно до п. 1 ст. 3 Закону цінні папери — документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Згідно зі ст. 13 зазначеного Закону ощадний (депозитний) сертифікат — цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного до банку, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу та процентів, визначених сертифікатом, у банку, який його видав.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 19.06.2003 р. № 979-IV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» іпотечний сертифікат — іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Також визначення поняття «іпотечний сертифікат» наведено у пп. 14.1.87 п. 11 ст. 14 розділу І Кодексу.

Визначення поняття «корпоративні права» наведено у пп. 14.1.90 п. 11 ст. 14 розділу І Кодексу.

Значення поняття «інтелектуальна власність» розкрито у пп. 14.1.120 п. 11 ст. 14 розділу І Кодексу, де наведено трактування поняття «нематеріальні активи». Одночасно, згідно з п. 1 ст. 418 Цивільного кодексу України, право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. У п. 1 ст. 420 Цивільного кодексу України визначено такі об’єкти права інтелектуальної власності: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Оскільки з метою оподаткування об’єкти спадщини поділяються на різні види, то при вирішенні питання оподаткування спадщини, одержаної у вигляді земельного сертифіката, потрібно керуватися ст. 1 Указу Президента України від 08.08.1995 р. № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», де встановлено, що паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Право на земельний пай засвідчується сертифікатом на право на земельну частку (пай), який видається сільською, селищною або міською радою.

Відповідно до ст. 17 розділу X Земельного кодексу України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Згідно із Земельним кодексом України сертифікат на право на земельну частку (пай) підлягає обміну на державний акт про право власності на землю. Саме після одержання такого державного акта вважається, що фізична особа одержала право власності на землю (нерухоме майно в розумінні Кодексу).

Отже, сертифікат на право на земельну частку (пай) засвідчує не право власності на земельну ділянку (нерухомість), а лише право вимоги, тобто майнове право його власника (глави 12 та 13 Цивільного кодексу України). Майнові права з метою реалізації розділу IV Кодексу є комерційною власністю.

174.1.г. Згідно зі ст. 1 Закону України від 09.07.2003 р. № 1087-IV «Про недержавне пенсійне забезпечення» індивідуальний пенсійний рахунок — персоніфікований рахунок учасника пенсійного фонду, який ведеться в системі персоніфікованого обліку з метою обліку накопичених на користь учасника пенсійних коштів. У цьому Законі пенсійні депозитні рахунки визначаються як вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб, що відкриваються банківськими установами з урахуванням умов, установлених законодавством, для накопичення заощаджень на виплату пенсії.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 09.01.2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» накопичувальний пенсійний рахунок — частина персональної облікової картки в системі персоніфікованого обліку, яка відображає стан пенсійних активів застрахованої особи в накопичувальній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Накопичувальний пенсійний фонд — цільовий позабюджетний фонд, який акумулює страхові внески застрахованих осіб, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках та інвестуються з метою отримання інвестиційного доходу на користь застрахованих осіб, пенсійні активи якого використовуються для оплати договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, а у певних випадках — членам їх сімей чи спадкоємцям та на інші цілі.

174.2.1.а. Визначення поняття «члени сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення» наведено у пп. 14.1.263 п. 14.1. ст. 14 розділу І Кодексу.

Зауважимо, що ст. ст. 1261–1265 Цивільного кодексу України встановлено п’ять черг спадкування за законом, але з метою оподаткування податком на доходи фізичних осіб застосовується визначення ступеня споріднення, задеклароване цим Кодексом.

174.2.1.б. Згідно зі ст. 1 Закону України від 13.01.2005 р. № 2342-IV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» дитина-сирота — дитина, у якої померли чи загинули батьки. Діти, позбавлені батьківського піклування, — діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісти відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти.

Статус дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, — визначене відповідно до законодавства становище дитини, яке надає їй право на повне державне забезпечення і отримання передбачених законодавством пільг та яке підтверджується комплектом документів, що засвідчують обставини, через які дитина не має батьківського піклування.

Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Згідно з п. 1.2 Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 07.04.2004 р. № 183, інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України.

Залежно від ступеня втрати здоров’я інвалідність поділяється на три групи (I, II та III). Відповідно до пп. 2.1 п. 2 вказаної вище Інструкції до I групи належать особи з найважчим станом здоров’я, які повністю нездатні до самообслуговування, потребують повного постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, абсолютно залежні від інших осіб або які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, залежні від інших осіб у забезпеченні життєво важливих соціально-побутових функцій.

174.2.1.в. Питання компенсації та повернення знецінених грошових заощаджень регулюється Законом України від 21.11.1996 р. № 537/96-ВР «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України». Статтею 1 цього Закону встановлені зобов’язання держави щодо компенсації громадянам, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, вміщені в період до 02.01.1992 р. в установи колишнього Ощадбанку СРСР, що діяли на території України. На виконання ст. 5 Закону установи Ощадного банку провели одноразову індексацію вкладів громадян і на проіндексовані суми, що обліковуються на позабалансовому рахунку Ощадбанку, видали вкладникам ощадні книжки.

Відповідно до ст. 8 Закону у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть у разі пред’явлення ощадної книжки вкладника або страхового свідоцтва та свідоцтва про смерть одержати в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху за місцезнаходженням вкладу або страхового внеску частину проіндексованого вкладу чи страхового внеску для організації похорону та проведення необхідних відповідно до національних традицій, поминально-ритуальних заходів, сума якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 7 Закону Кабінет Міністрів України щороку встановлює порядок здійснення компенсаційних виплат за знеціненими грошовими заощадженнями у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на відповідний рік. Так, у 2009 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 20.05.2009 р. № 481 «Про виплату в 2009 році громадянам України компенсації втрат від знецінення грошових заощаджень, вкладених до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, та в облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року, державні казначейські зобов’язання СРСР і сертифікати Ощадного банку СРСР, придбані на території Української РСР».