Розділ XIV Обставини, що виключають злочинність діяння

5. Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

6. Мета. Слова у ст. 39 КК, що дія в стані крайньої необхідності застосовується «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпеку буде усунено: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце на узятому без дозволу чужому транспорті тощо.

7. Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи. Вважається, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям чи окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані з її створенням. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії, що сталася не з вини водія, у лікарню, а в цей час молоко викрадають невідомі. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, яка загрожувала потерпілим. Проте в деяких випадках особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, який рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди нападнику, якщо ним є явно неосудна особа, малолітня або така, що діє у стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей.

8. Характер дій. Вважається, що крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його пошкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням її особистої свободи тощо. Подібні дії за своїми зовнішніми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під загрозою убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 328 КК, тощо.

9. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, доки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, вже минув, то заподіяння шкоди в цьому разі (так звані «передчасна» або «спізніла» крайня необхідність) може тягти за собою відповідальність на загальних підставах.

10. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає меж заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблено, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, яка визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернута. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності має визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди загрожуючій небезпеці: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значущості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода — це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожувала, а заподіяна шкода — це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості, і це здатне ускладнити оцінку їх співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про їх порівняльну ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе їх порівняння за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або пошкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями співрозмірності виступають: загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнаються людина, її права і свободи; правосвідомість і правова культура населення та ін. У будь-якому разі чинний КК визнає правомірним позбавлення життя людини у стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, котру в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

11. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіяння шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, оскільки наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала у самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи має визнаватися ексцесом крайньої необхідності, бо це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою.

Слід мати на увазі, що особа у стані крайньої необхідності часто знаходиться в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, перебуває у стані сильного душевного хвилювання і тощо. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії кваліфікуються на загальних підставах, проте стан крайньої необхідності має враховуватися судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

12. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні чи припиненні; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, як заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка права з неправом, а при крайній необхідності, навпаки, — сутичка права з правом; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода має бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне за собою привілейовану відповідальність і тільки у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом’якшує покарання.

§ 5. Фізичний або психічний примус

1. У статті 40 КК передбачено:

«1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

2. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу».

2. Підставою виключення злочинності діяння в аналізованому випадку є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним інтересам.

3. Фізичний примус (насильство) — це протиправний фізичний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної сили, завдання удару, побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникненню в сховище, видати чуже майно та ін.). Непереборним визнається такий фізичний примус, при якому особу цілком позбавлено можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

4. Ознаками, що характеризують «діяння» особи, яка зазнала непереборного фізичного примусу, є: 1) його збіг з об’єктивними ознаками якогось злочину та 2) відсутність волі особи в такому «діянні».

Вчинені особою «дії» або «бездіяльність» за своїми об’єктивними ознаками можуть збігатися, наприклад, із розголошенням відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим становищем і т. ін. Але такі «діяння» злочинними не визнаються, оскільки вони позбавлені такої обов’язкової ознаки кримінально-правового діяння, як його волимість (особа не здатна керувати своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відповідальність такої особи за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.