Розділ «C. СТАДІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ»

«Рінґвольд проти Норвегії» (Ringvold v Norway), 34964/97, 11 лютого 2003 року.

38. ... Той факт, що акт, який може бути підставою для внесення позову про відшкодування збитків до законодавства про делікти, так само охоплюється суттєвими елементи складу кримінального правопорушення, не може, попри його тяжкість, давати достатні підстави для того, щоб вважати особу, що ніби відповідальна за діяння, розглядуване в зв’язку з справою про делікт, такою, якій «висунуте кримінальне обвинувачення». Так само не дає підстав для такої кваліфікації і той факт, що для встановлення цивільно-правових наслідків такого діяння використовують докази, прийняті в межах розгляду кримінальної справи...

... в той час як звільнення від кримінальної відповідальності треба враховувати в розгляді позову про відшкодування, це не має унеможливлювати встановлення цивільно-правового зобов’язання за виплату відшкодування збитків, що випливає з тих самих фактів, на основі менш суворих критеріїв доведеності.

У цій справі спірна ухвала національного органу про відшкодування збитків, яка була постановлена в окремому від виправдувального вироку рішенні, не стверджує ні прямо, ні по суті, що для притягнення заявника до кримінальної відповідальності за обвинуваченнями, які з нього зняли в виправдувальному вироку, були виконані всі умови... Подальший розгляд цивільного позову не був несумісним з цим виправдувальним вироком і не «скасовував» його.

39. Крім того, мета визначення цивільної відповідальності за виплату відшкодування, на відміну від притягнення до кримінальної відповідальності, насамперед полягала в компенсації шкоди і страждань, завданих потерпілій особі. Суму відшкодування — 75000 норвезьких крон — можна було вважати обґрунтованою, з огляду на заподіяну шкоду. Здається очевидним, що ні ціль присудженого відшкодування, ні його розмір не надавав цьому заходові характеру кримінального покарання за змістом пункту 2 статті 6.

40. Виходячи з цього, Суд не вважає, що позов про відшкодування збитків становив висунення заявникові нового «кримінального обвинувачення» після його виправдання.

41. ... Суд повторює, що результат провадження в кримінальній справі не був вирішальним для розв’язання питання про відшкодування. У цій справі ситуація була протилежною: попри виправдання заявника, була юридично реальна можливість для присудження компенсації. Попри висновок, досягнутий у рамках кримінальної справи проти заявника, справа про відшкодування, отже, не була прямим безпосереднім продовженням першої. У зв’язку з цим її можна чітко відрізнити від тих, . у яких Суд встановив, що відповідне провадження було наслідком і супутньою обставиною кримінального процесу, і що до першого буде застосовним пункт 2 статті 6.

42. Як підсумок, Суд робить висновок, що до провадження, пов’язаного з позовом про відшкодування, до заявника пункт 2 статті 6 не був застосовним і що тому це положення в справі порушено не було.

d. Точність офіційних документів

«Джемалеттін Джанни проти Туреччини» (Сemalettin Canli v Turkey), 22427/04, 18 листопада 2008 року.

40. Суд узяв до уваги ці Положення і відзначає, що в них детально викладено обставини, за яких поліція може зберігати і передавати в інші державні відомства персональні відомості, а також відбитки пальців осіб, обвинувачених і засуджених за вчинення кримінальних злочинів. Для цієї справи особливе значення має те, що ці Положення дозволяють поліції зберігати в своїх архівах інформацію щодо осіб, обвинувачених у серйозних правопорушеннях, зокрема про членство в незаконних організаціях, тобто таке правопорушення, щодо якого заявникові колись висували обвинувачення, але згодом, 1990 року, зняли їх.

41. Ці Положення також містять вказівки щодо коригування і контролю правильності інформації, що зберігається в поліційних досьє. Згідно з ними, поліція зобов’язана внести до своїх досьє всю інформацію щодо результатів будь-якого кримінального провадження, пов’язаного з такими обвинуваченнями...

42. Проте, як зазначено вище, викладені в звіті відомості були не тільки помилковими, але й не мали жодної згадки про виправдання заявника і закриття кримінальної справи. Крім того, коли 2003 року цей звіт надіслано в суд Анкари, то рішення, винесені в 1990 році до нього не внесли. Ці недоліки, на думку Суду, суперечили однозначним вимогам Положень про поліцію й призвели до ліквідації ряду істотних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством для захисту прав заявника відповідно до статті 8 Конвенції.

43. Отже, Суд вважає, що підготування і подання поліцією відповідного звіту до суду Анкари не були здійснені «згідно з законом», за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції.

5. Доступність протоколів судових засідань

«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93, 25 лютого 1997 року.

111. Щодо оскаржуваного відкриття широкого доступу до розглядуваних відомостей медичного характеру, починаючи з 2002 року, Суд відзначає, що наказ про встановлення десятилітнього терміну нерозголошення не відповідає побажанням або інтересам сторін у судовому процесі, які всі без винятку клопотали про триваліший термін...

112. Суд не переконаний, що, призначаючи термін на десять років, національний суд надав достатнього значення інтересам заявниці. Слід пам’ятати, що внаслідок оприлюднення відповідної інформації на судовому процесі без її згоди, її право на повагу до особистого й сімейного життя вже зазнало серйозного втручання. Подальше втручання, якого б вона зазнала, якщо медичні відомості про неї стали б надбанням гласності за десять років, не мало б підстав, які б можна було визнати за достатні, з огляду на те, щоб переважати її інтерес у збереженні медичних відомостей конфіденційними протягом тривалішого часу. Якщо рішення дозволити такий доступ до цих матеріалів, починаючи з 2002 року, буде виконане, то це дорівнюватиме непропорційному втручанню в її право на повагу до її особистого й сімейного життя на порушення статті 8...

«Краксі проти Італії (No 2)» (Craxi v Italy), 25337/94, 17 липня 2003 року.

75. Суд нагадує, що в цій справі було розголошення інформації приватного характеру, несумісне зі статтею 8 Конвенції. Звідси випливає, що після того, як розшифрування здали на зберігання до канцелярії під її відповідальність, органи влади не виконали свого зобов’язання дбати про безпечне зберігання з метою гарантувати право заявника на повагу до його особистого життя. Суд, окрім цього, зауважує, що в цьому випадку, здається, не було проведене ефективне розслідування з метою встановлення обставин, за яких журналісти дістали доступ до розшифрувань записів розмов заявника і, якщо було б треба, покарання осіб, відповідальних на такі недоліки.