Розділ «C. СТАДІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ»

82. Відповідно, Суд дотримується думки, що статтю 4 Протоколу № 7 слід розуміти як заборону на переслідування або віддання до суду за друге «правопорушення» остільки, оскільки воно виникає з тотожних фактів або фактів, які по суті є однаковими.

83. Гарантія, закріплена в статті 4 Протоколу № 7, стає релевантною з початку нового судового переслідування в тому разі, якщо ухвалений раніше виправдувальний чи обвинувальний вирок уже став res judicata. Наявні на цьому етапі матеріали обов’язково міститимуть в собі й те рішення, в силу якого завершено попередню «кримінальну процедуру», а також перелік обвинувачень, висунутих проти заявника в новому провадженні. Зазвичай ці документи мають містити виклад фактів, що стосуються як того правопорушення, за яке заявника вже засуджено, так і правопорушення, у скоєнні якого заявника ще тільки обвинувачують. На думку Суду, такий виклад фактів є належним відправним пунктом для розв’язання питання про те, чи були факти, що фігурують у двох провадженнях, ідентичними або по суті однаковими. Суд підкреслює, що не має значення, які частини нового обвинувачення будуть зрештою підтримані або відхилені в ході подальшого судового розгляду, оскільки в статті 4 Протоколу № 7 міститься гарантія від притягнення до суду або можливого притягнення до судової відповідальності в межах нового провадження, яка, проте, не є забороною на повторне засудження або виправдання...

84. Тому, дослідження Суду має бути зосереджене на тих фактах, які є сукупністю конкретних фактичних обставин, пов’язаних з тим же самим підсудним, і нерозривно зв’язаних між собою в часі й просторі, оскільки їхня наявність має бути доказана для забезпечення обвинувального вироку або порушення кримінальної справи. ...

97. Факти, що послужили приводом для висунення заявникові адміністративних обвинувачень, були пов’язані з порушенням громадського порядку у вигляді вживання лайки на адресу співробітників міліції пані Ю. і капітана С. й у відштовхуванні останнього. Ті ж факти складали основний елемент обвинувачення за статтею 213 Кримінального кодексу, відповідно до якого заявник порушив громадський порядок через вживання нецензурної лайки, погрози застосування насильства до капітана С. і вчинення йому опору. Отже, факти в обох провадженнях відрізнялися лише в одному елементі — погрозі застосування насильства, яку не згадували під час першого судового розгляду. Тому, Суд доходить висновку, що кримінальне обвинувачення за частиною 2 «б» статті 213 повністю охоплювало ознаки скоєння правопорушення, передбаченого статтею 158 Кодексу про адміністративні правопорушення, або ж, інакше кажучи, що правопорушення, кваліфіковане як «дрібне хуліганство», не містило якихось ознак, що не містяться в такому складі, як «хуліганство». Стосовно цілей статті 4 Протоколу № 7, фактичну сторону кожного з двох правопорушень слід розглядати як однакову по суті. Як Суд наголошував вище, фактична сторона кожного з двох правопорушень слугує єдиним відправним пунктом для їхнього порівняння, а тому аргументи уряду про те, що вони відрізняються за суворістю передбаченого покарання, для цього дослідження не є релевантними...

109. У цій справі адміністративне рішення від 4 січня 2002 року надруковане на стандартному бланку, в якому була позначка про те, що воно не підлягає оскарженню й набирає чинності негайно ... Однак, навіть якщо припускати, що його можна було оскаржити протягом десяти діб з моменту ухвалення, як заявляв уряд, то по закінченні цього строку воно набуло сили res judicata. Яких-небудь інших, звичайних, засобів правового захисту в розпорядженні сторін не було. Отже, адміністративне рішення стало «остаточним», відповідно до автономного змісту Конвенції, вже 15 січня 2002 року, тимчасом як кримінальне переслідування розпочалося 23 січня 2002 року...

110. ... Суд повторює, що стаття 4 Протоколу № 7 не обмежується правом не бути двічі покараним, але й надає право не бути підданим двічі судовому переслідуванню чи суду ... Стаття 4 Протоколу № 7 застосовна навіть у тому випадку, коли стосовно особи порушено переслідування, яке зрештою не привело до його засудження. Суд повторює, що стаття 4 Протоколу № 7 містить три самостійні гарантії й передбачає, що ніхто не може (і) підлягати суду (ii) бути притягнений до суду чи (iii) покараний за одне й те саме правопорушення...

111. Заявник у цьому випадку був остаточно засуджений за дрібне хуліганство й відбув призначене за нього покарання. Пізніше його обвинувачено в порушенні громадського порядку й узято під варту. Розгляд тривав понад десять місяців, протягом яких заявник брав участь у проведенні розслідування й судовому процесі. Отже, той факт, що він був зрештою виправданий за висунутим обвинуваченням, не применшує значення його твердження про те, що це обвинувачення й притягнення до суду було повторним...

116. Повертаючись до фактичної сторони цієї справи, Суд не бачить у ній якихось ознак того, що російські органи влади будь-коли в ході розгляду справи визнавали допущене порушення принципу non bis in idem. Виправдувальний вирок щодо заявника за обвинуваченням за частиною 2 статті 213 Кримінального кодексу не був заснований на тому факті, що його вже віддали до суду за ті ж дії відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення. Посилання на завершене 4 січня 2002 року адміністративне провадження, наведене в тексті вироку від 2 грудня 2002 року, є простим зазначенням того факту, що це провадження було. З іншого боку, як стає зрозуміло з тексту вироку, районний суд, дослідивши докази щодо заявника, виявив, що вони не відповідають кримінально-процесуальним стандартам доведення. Отже, його виправдали на підставах матеріально-правового, а не процесуального характеру ...

121. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що кримінальна справа, відкрита щодо заявника відповідно до пункту «б» частини 2 статті 213 Кримінального кодексу, було по суті пов’язана з тим самим правопорушенням, за яке його вже засудили на підставі остаточного рішення, ухваленого відповідно до статті 158 Кодексу про адміністративні правопорушення.

122. Отже, статтю 4 Протоколу № 7 порушено.

2. Закриття провадженням

«Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v Ukraine), 11901/02, 29 червня 2006 року.

70. ... В цій справі судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їхньої суті, що заявник скоїв інкримінований йому злочин. Зокрема, Деснянський суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначущості злочину... На думку Суду, формулювання Деснянського суду самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію відхилено на підставі висновків, зроблених в ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були не кримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв’язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав закінчитися «доведенням вини заявника відповідно до закону». За таких обставин, Суд вважає, що аргументи, представлені Деснянським судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості.

«Марціано проти Італії» (Marziano v Italy), 45313/99, 28 листопада 2002 року.

29. ... В цьому контексті Суд зазначає, що суддя, який провадив попереднє розслідування, дійшовши такого ж висновку щодо кваліфікації, не поділяв правовий аналіз, який надала прокуратура. Зокрема, він не поділяв оцінку, яку прокуратура зробила за результатами допиту Х. та різних висловлювань, які Х. робила в ході розслідування цієї кримінальної справи та паралельної процедури цивільного судового позову. Відповідно, було б цілком логічно, щоб суддя, який провадив попереднє розслідування — який розумів, що він повинен був ухвалити вмотивоване рішення — пояснив, чому, будучи цілком згідним з вимогами прокуратури, він прийняв рішення припинити судове переслідування. З огляду на те, що розбіжність у поглядах з прокуратурою стосувалась радше фактів та їхньої оцінки, аніж їхнього правового оцінювання, було нормальним, що суддя, який провадив попереднє розслідування, вказав на ці факти у своєму рішенні.

Вчиняючи так, суддя, який провадив попереднє розслідування, висловив припущення — наразі передбачуване, як на це вказав уряд, статтею 125 положень застосування Кримінально-процесуального кодексу — про можливий результат, яким міг би завершитись судовий розгляд в разі, коли справу б передали судді-засідателю. Суддя обмежився заувагою про те, що хоч були вірогідні мотиви підозрювати, що заявник вчинив правопорушення, яке було предметом спору, інші доводи переконували в тому, що у суді обвинувачення не мало б багато шансів досягти успіху. Крім того, він не обмежився лише заувагою про той вплив, який судовий процес міг справити на Х., а й надав характеру недостовірності окремим деталям, які повідомила Х. Насамкінець він підкреслив, що достовірність характеру заяв Х. може бути піддана сумніву.

30. На підставі цього Суд визнає, що суддя, який здійснював попереднє розслідування і, до речі, знав про наявність спору між заявником та його колишньою дружиною,мав право вирішувати, керуючись власним сумлінням, в який спосіб він повинен був висловлювати свою думку щодо розвитку та завершення спору. Певно, він мав поставити перед собою питання про те, чи вжиті остаточні твердження були за своїм характером та рівнем такими, що могли б бути сприйняті як формулювання вини. Водночас, попри на вжиті в розпорядженні від 17 квітня 1998 року визначення, Суд вважає, що в цьому рішенні відбито «стан недовіри» і нема констатації вини.

31. Тому, слід розрізняти рішення, в яких відбито те, що відповідна особа є винною, від тих, які обмежуються констатацією підозри. Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі під час численних розглядів визнавали такими, що відповідають духові статті 6 Конвенції...

32. За цих обставин Суд не може дійти висновку про порушення презумпції невинуватості в цій справі.

3. Призначення покарання