Розділ «Право на свободу та особисту недоторканність (стаття 5 Конвенції)»

• «відповідні»;

• «достатні»:

Якщо держава не наведе «відповідних і достатніх» підстав для тримання під вартою обвинуваченої у правопорушенні особи, така особа завжди має бути звільнена після затримання і перебувати на волі до початку судового розгляду її справи.

Класичні прецеденти — рішення у справах «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 р., серія А, № 7, п. 12, та «Яґчі і Сарґін проти Туреччини» (Yagci and Sargin v. Turkey) від 8 червня 1995 р., серія A, № 319-А, п. 52.

Наявність ризиків

Для відмови у досудовому звільненні особи принципи конвенційного прецедентного права передбачають чотири основні підстави:

1. ризик неявки обвинуваченого на судовий розгляд (див. рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії» (Stögmüller v. Austria) від 10 листопада 1969 р., серія А, № 9, п. 15);

2. ризик перешкоджання з боку обвинуваченого, у випадку його звільнення, процесові здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 р., серія А, № 7, п. 14);

3. вчинення ним подальших правопорушень (див. рішення у справі «Мацнеттер проти Австрії» (Matznetter v. Austria) від 10 листопада 1969 р., серія А, №10, п.9);

4. або спричинення ним порушень громадського порядку (див. рішення у справі «Летельєр проти Франції» (Letellier v. France) від 26 червня 1991 р., серія А, № 207, п. 51).

Ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового вироку; це слід робити з урахуванням низки інших відповідних фактів, які можуть або підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув'язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість обвинуваченого, його моральні переконання, майновий стан і зв'язки з державою, в якій він зазнає судового переслідування, а також міжнародні контакти.

Рішення у справі «W. проти Швейцарії» від 26 січня 1993 року, серія А, №254-А, п. 33.

Тривалість тримання під вартою

Питання стосовно того, чи була розумною тривалість тримання під вартою, не може вирішуватися абстрактно. Наявність підстав для тримання обвинуваченого під вартою має оцінюватися в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин. У будь-якій справі тривале тримання під вартою може виявитися виправданим лише за наявності конкретних ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують інтереси забезпечення поваги до особистої свободи.

Рішення у справі «W. проти Швейцарії» від 26 січня 1993 року, серія А, №254-А, п. 30.

Обов'язок забезпечити розумній строк досудового тримання під вартою покладається на судові органи, які повинні розглянути всі факти на користь і проти існування справжньої потреби суспільного інтересу, який, при належному врахуванні принципу забезпечення презумпції невинуватості, виправдовує відхід від норми про повагу до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях стосовно клопотань про звільнення з-під варти. Детальніше — рішення у справі «Летельєр проти Франції» (Letellier v. France) від 26 червня 1991 р., серія А, № 207, п. 35.

Коли підозрюваного залишають у запобіжному ув'язненні, він має право розраховувати на вирішення його справи у пріоритетному порядку і на ведення її з особливою ретельністю.

Рішення у справі «Мацнеттер проти Австрії» (Matznetterv. Austria) від 10 листопада 1969 р., серія А, №10, п. 12

Розглядаючи за пунктом 3 статті 5 Конвенції справу «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви №№ 46133/99 та 48183/99, рішення від 24 липня 2003 р., ЄСПЛ здебільшого вивчав ситуацію, коли органи влади відмовлялися протягом тривалого і безперервного строку звільнити підозрювану із запобіжного ув'язнення. Ця справа відрізняється від решти тим, що Суд мав з'ясувати не лише розумність сукупної тривалості перебування заявниць під вартою, а й те, чи відповідало пункту 3 статті 5 їх повторне запобіжне ув'язнення.

Фактично ухвали, долучені до матеріалів цієї справи, надзвичайно стислі й не містять докладного опису всіх обставин. В ухвалі Тверського районного суду від 31 березня 1999 року як підстава для взяття під варту О.С. згадується лише серйозність обвинувачення проти неї. В ухвалі від 10 листопада 1999 року такою підставою є «характеристика» заявниць, і при цьому не пояснюється, що це за характеристика і чому взяття під варту є необхідним. Такий самий підхід простежується і в ухвалі Тверського районного суду від 28 серпня 2000 року про взяття заявниць під варту з огляду на їхнє уперте нез'явлення до суду, адже при цьому не наведено конкретних обставин чи міркувань щодо вжиття альтернативних запобіжних заходів (п. 70).