Розділ «5. Кваліфікація злочинів, вчинених у співучасті»

Схема: Кваліфікація співвиконавства у злочинах із спеціальним суб’єктом

Кваліфікація ексцесу співучасника

При ексцесі одного чи кількох співучасників інші співучасники несуть відповідальність в межах змови. Причому викладені вище положення про можливість співучасті лише в умисних злочинах повністю поширюється і на аналізовану ситуацію. Це означає, що за злочинні наслідки, які становлять ексцес, інші співучасники не можуть нести відповідальність навіть тоді, коли вони допускали можливість їх заподіяння, тобто якщо ексцес охоплювався їх необережною виною. Це інколи не враховується на практиці. Показовою в цьому відношенні є кримінальна справа по обвинуваченні К., ухвалу по якій винесла судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України.

В справі встановлено, що К. підмовила трьох неповнолітніх — М., Т. та Г. — засуджених по цій же справі — побити її співмешканця С. Домовляючись з М. та іншими засудженими про побиття С., К. не обмежувала їх стосовно ступеня тяжкості ушкоджень, які мали бути заподіяні потерпілому. Виконавці злочину не лише побили потерпілого, а й проникли в його будинок, заволоділи там різними речами, а вийшовши з будинку, ще заподіли потерпілому ряд ударів, від яких настала смерть. Їх дії були обґрунтовано кваліфіковані за ч. 3 ст. 142, п. «а» ст. 93 КК України 1960 р. Обласним судом К. була засуджена за підмовництво до умисного вбивства без обтяжуючих обставин та втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі правильно вказала, що те, що М., Т. і Г. вийшли за межі домовленості з К. і вбили С., не може бути підставою для визнання її винною у підмовленні засуджених до вчинення умисного вбивства, бо ці обставини не охоплювалися умислом К. Далі ж ця судова інстанція прийшла до висновку, що беручи до уваги висновки судово-медичної експертизи щодо тяжкості заподіяних С. ушкоджень, слід перекваліфікувати дії К. зі статей 19 та 94 КК на ст. 19 та ч. 3 ст. 101 цього Кодексу[135].

З таким рішенням погодитися не можна. Адже не викликає сумніву, що злочин, передбачений ч. 3 ст. 101 КК, характеризується умислом стосовно тяжкого тілесного ушкодження і необережною виною стосовно смерті потерпілого. Тому така зміна кваліфікації означає не що інше, як визнання того, що К. виступила підмовником до злочину, наслідки якого заподіяні з необережності — визнання можливості співучасті у необережному злочині. Видається, що виходячи з фактичних обставин справи, діяння К. в цій частині повинно бути кваліфіковане за ч. 4 ст. 19, ч. 1 ст. 101 КК. Підмовляючи до злочину при неконкретизованому умислі, вона повинна нести відповідальність за фактично заподіяну шкоду — найбільшу з тієї, що охоплювалася її умислом.

5.6. Кваліфікація причетності до злочину

Поняття та ознаки причетності до злочину

Чинний КК поняття причетності до злочину (на відміну від поняття співучасті у ньому) не містить. Таким чином, воно становить собою теоретичну конструкцію.

В теорії кримінального права не існує загальновизнаного визначення причетності до злочину. Так, в одному з підручників з Загальної частини кримінального права України вказується, що причетність до злочину — це дія або бездіяльність, яка хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю у ньому[136]. Ще одна із дефініцій, яка наводиться в навчальній літературі, полягає в тому, що під причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов’язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об’єктивної і суб’єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи[137]. В цих визначеннях акцент зроблений на негативній ознаці — відсутності співучасті, внаслідок чого воно недостатньо інформативне. Принаймні, керуючись цим визначенням важко визначити, становлять чи не становлять собою причетність певні діяння.

Тому слід намагатися визначити поняття причетності до злочину через встановлення ознак цього правового явища. Видається, що причетність до злочину характеризується такими рисами:

1) це діяння, передбачене Особливою частиною КК. Тобто, причетність має власну об’єктивну сторону, вона становить собою конкретні діяння, описані в КК;

2) існує у формах, передбачених Особливою частиною КК. Причетність не становить собою якогось одного злочину. Це збірне поняття, яке охоплює собою ряд посягань, кожне з яких передбачене окремою кримінально-правовою нормою;

3) вона пов’язана зі злочином, вчиненим іншою особою (його ще називають предикатним). Тому не можна бути причетним до свого “власного” злочину — того, який вчинила особа або в якому вона виступає одним із співучасників.

Таким чином, наявність причетності передбачає вчинення принаймні двох злочинів — один із них “основний”, щодо якого має місце причетність, та інший — у вчиненні якого й полягає діяння причетної особи.

4) злочин, щодо якого має місце причетність, вже вчинений іншою особою, або є достовірно відомим підготовлюваним або вчинюваним. Він вчиняється без сприяння причетної особи — відсутній причиновий зв’язок між дільність учасників предикатного злочину і поведінкою причетної особи. Або, інакше кажучи, предикатний злочин вже вчинений чи буде вчинений і тоді, коли причетності не було б.

Відмінність причетності до злочину від співучасті у злочині

Поняття причетності звичайно досліджують в зв’язку з характеристикою співучасті у злочині. Це обумовлено наявністю певних суміжних ознак. Насамперед — це участь кількох суб’єктів злочину. Якщо причетність має місце тоді, коли є предикатний злочин, вчинений іншою особою і самостійна злочинна діяльність, то це означає, що при причетності слід давати оцінку діяльності кількох суб’єктів. Існує і певний суб’єктивний зв’язок між такими суб’єктам, як співучасть, так і причетність можливі лише щодо умисних злочинів.

Поряд зі спільними ознаками співучасті і причетності, мають місце і розбіжності між цими правовими інститутами. Для наочності їх можна відобразити у формі таблиці.