Розділ «3. Принципи кримінально-правової кваліфікації»

Утвердження принципу законності сприяло б закріпленню в самому кримінальному законі правил кваліфікації злочинів (аналогічно тому, як в КК регламентовані правила призначення покарання).

Офіційність кримінально-правової кваліфікації

Застосування кримінального закону і його серцевина — кримінально-правова кваліфікація — це вид правозастосовної діяльності, яка є прерогативою держави. Правозастосування — безсумнівно становить собою публічну і офіційну діяльність. Реалізується ж правозастосовна функція держави через створений нею ж механізм застосування права. Такий механізм стосовно кримінально-правової кваліфікації включає в себе:

1) заздалегідь встановлений і вичерпний перелік органів, які здійснюють кримінально-правову кваліфікацію, визначення компетенції кожного з цих органів.

Для кримінально-правової кваліфікації, яка розглядається під цим кутом зору, характерним є:

- встановлення кола органів які здійснюють кваліфікацію, вичерпно, заздалегідь і для невизначеного кола діянь, які можуть бути вчинені. Такі органи наділяються відповідною компетенцією не для конкретного випадку, не для одноразової оцінки певної поведінки. Демократія передбачає не лише те, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ч. 2 ст. 58 Конституції України), але й те, що органи, які будуть оцінювати це правопорушення, були відомі ще до його вчинення. Звідси випливає кілька висновків. По-перше, не повинні створюватися надзвичайні юрисдикційні органи для розслідування і розгляду окремих казусів. Адже при цьому завжди є спокуса визначити їх компетенцію, виходячи з потреб саме цього випадку; та гілка державної влади, яка створює такий орган, вільно чи невільно бере на себе функцію і оцінки вчиненого діяння, що означає відступ від однієї з основоположних засад державного управління — розподілу влади. По-друге, тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України, створення яких передбачено ч. 4 ст. 89 Конституції України, не вправі здійснювати офіційну кримінально-правову кваліфікацію діянь, що ними розслідуються, оскільки висновки і пропозиції слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду. По-третє, новостворені слідчі, судові органи повинні приймати до свого розгляду справи, про діяння, які вчинені після їх конституювання;

- точне визначення компетенції кожного з органів, які уповноважені на здійснення кваліфікації. Розподіл повноважень в сфері кваліфікації здійснений на двох рівнях. Перший — це горизонтальний, коли вони визначені залежно від категорій кримінальних справ, підвідомчим окремим видам органів. Так, в ст. 101 КПК визначені повноваження окремих видів органів дізнання з врахуванням справ, в яких вони вправі проводити дізнання. За цим же принципом визначена і підслідність справ окремим органам попереднього слідства (ст. 112 КПК). Другий — вертикальний, коли повноваження встановлені з врахуванням складності справи або її важливості;

- ієрархічна побудова системи органів, що здійснюють кримінально-правову кваліфікацію, яка включає в себе контроль вищестоящих органів за кваліфікацією, здійснюваною нижчестоячими, можливість її скасування чи зміни, можливість прийняття вищестоячим органом до свого переведення справи, яка знаходилася на вирішенні у нижчестоячого органу. Ієрархія органів, які здійснюють кримінально-правову кваліфікацію, визначена, насамперед, кримінально-процесуальним законодавством, нормами, які регламентують нагляд вищестоячих судів за судовою діяльністю (ст. 24 КПК), прокурорський нагляд в кримінальному судочинстві (ст. 25 КПК).

З принципу офіційності кваліфікації випливає, що законодавець не повинен встановлювати правові норми, які б прямо чи опосередковано передбачали необхідність кримінально-правової оцінки окремими громадянами чи то своїх дій, чи дій інших осіб.

2) закріплення обов'язковості проведення і результатів кримінально-правової кваліфікації. Офіційність кваліфікації передбачає її обов'язковість, яка проявляється в двох моментах. По-перше, в тому, що ініціатива кримінально-правової оцінки діяння, здійснення кваліфікації скоєного повинна походити від відповідних державних органів. Лише щодо обмеженого кола справ — справ про злочини так званого приватного обвинувачення, які перелічені в ч. 1, 2 ст. 27 КПК;

По-друге, що кримінально-правова кваліфікація діяння повинна здійснюватися уповноваженими на те органами безумовно і неодмінно. Так, ст. 4 КПК визначає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину. Стаття 98 КПК передбачає, що при наявності відповідних приводів і підстав прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести постанову, а суд — ухвалу про порушення кримінальної справи, вказавши в ній, зокрема, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа. Тому обов'язковим наслідком порушення кримінальної справи є проведення при цьому кримінально-правової кваліфікації скоєного.

3) встановлення процесуальної форми, в якій повинна проводитися кримінально-правова кваліфікація. Офіційність кримінально-правової кваліфікації передбачає її здійснення з дотриманням усіх правил, формальностей. Правове значення має не будь-яка оцінка діяння, дана органами, уповноваженими на проведення дізнання, попереднього слідства, прокурорського нагляду, правосуддя, а лише та, що здійснена у відповідній процесуальній формі Процесуальна форма кримінально-правової кваліфікації включає в себе:

- визначення видів документів, в яких викладається кваліфікація;

- реквізити, відсутність яких позбавляє документ, а тим самим і викладену в ньому кваліфікацію юридичної сили;

- набуття чинності процесуальними документами, порядок внесення до них змін чи скасування;

- закріплення обов'язковості чинних процесуальних документів.

Таким чином офіційність кримінально-правової кваліфікації означає її проведення від імені держави, на підставі встановлених нею норм матеріального і процесуального права

Об'єктивність кримінально-правової кваліфікації

Застосування кримінального закону в цілому, і кваліфікація зокрема здійснюється конкретними працівниками — людьми, яким властиві суб'єктивні уподобання, настрої, на яких справляє вплив приналежність до певної соціальної групи, нації, тих чи інших мікроколективів з своїми установками, цілями, поглядами на допустимі методи боротьби зі злочинністю. Цілком природно виникають питання:

- чи справляють такі фактори вплив на кваліфікацію скоєного;