РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ ТА ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ПІДСТАВА Й УМОВИ ЇЇ НАСТАННЯ ТА МЕХАНІЗМ ЗАСТОСУВАННЯ

Друга форма кримінальної відповідальності – засудження без застосування обмежень – має таку ж кількість видів. Чинне законодавство та сучасні кримінологічні реалії дають можливість чітко назвати наступні чотири види такої форми:

1) звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України);

2) звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК України);

3) звільнення від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК України);

4) постановлення обвинувального вироку із звільненням засудженого від покарання через відсутність можливості його застосування (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання»).

Немає підстав визнавати формою кримінальної відповідальності так зване звільнення від неї, а насправді – відмову від застосування кримінальної відповідальності, регламентоване як Розділом ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями інших її розділів, так і низкою статей Особливої його частини. Річ у тім, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності немає державного осуду того, хто вчинив злочин, який є обов’язковим елементом змісту кримінальної відповідальності. Тож суд не постановляє обвинувальний вирок, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину, що містить негативну оцінку вчинку і його суб’єкта державою. У разі звільнення від кримінальної відповідальності при тому, що його підстави є нереабілітуючими, держава з різних міркувань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і тим більше примусу, передбачених кримінальним законом. Це дає підстави стверджувати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності.

Дискусійним лишається питання щодо віднесення до форм кримінальної відповідальності примусових заходів медичного характеру. Зрозуміло одне: коли вони застосовуються до неосудної особи – це не може вважатися кримінальною відповідальністю. Щодо примусових заходів медичного характеру, що застосовуються до обмежено осудних осіб, такої однозначності не існує. З огляду на те, що такі заходи переважно застосовують паралельно з покаранням, вважати їх як самостійну форму кримінальної відповідальності, мабуть, недоцільно. Але тоді постає питання щодо їх кримінально-правової природи. Отже, зазначена проблема потребує додаткового вивчення.

2.2.2. Перспективи вдосконалення форм кримінальної відповідальності в контексті реформування кримінальної юстиції в Україні

Щодо можливих перспектив розвитку інституту кримінальної відповідальності взагалі і її форм зокрема слід зауважити, що на цей інститут, безперечно, вплине ідея розподілу кримінальних правопорушень на злочини та кримінальні проступки. Загалом, підтримуючи ідею введення інституту кримінального проступку, не можна не погодитися із судженнями, що це можливо лише за умови широкої і всебічної його наукової експертизи з урахуванням європейського досвіду.

По-перше, поява інституту кримінального проступку ставить принципове питання щодо поняття та визначення його місця у системі законодавства. Зміст кримінальних проступків повинні становити діяння, що за чинним КК України належать до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства повинні бути визнані такими, що не мають суспільної небезпечності, а характеризуються суспільною шкідливістю. Оскільки небезпечність і шкідливість є виключно оціночними поняттями, все залежить від того, якого консенсусу буде досягнуто в експертному середовищі. Зрозуміло одне – між злочином і кримінальним проступком існує суттєва різниця. Вона проявляється у фактичних наслідках їх вчинення, що має знайти своє відображення й у кримінально-правових наслідках вчинення цих видів кримінального правопорушення.

До кримінальних проступків слід віднести також найбільш тяжкі види адміністративних правопорушень, за які встановлено адміністративний арешт чи великі розміри штрафу, що вимагає змагального процесу розслідування та судового розгляду.

По-друге, одразу ж виникає проблема криміналізації і декриміналізації, особливо з урахуванням глибокого і всебічного вивчення соціальної зумовленості визнання відповідних видів правопорушень кримінальними проступками. Уважно потрібно ставитися до ідеї визнання деяких адміністративних правопорушень кримінальними проступками, як і, навпаки, можливої трансформації низки злочинів у проступки. Слід пам’ятати, що включення певної групи адміністративних правопорушень до КК України матиме не лише формальний характер, а й міститиме загрозу широкої фактичної криміналізації тієї частини адміністративних правопорушень, що вчиняють фізичні особи та мають значні показники за обсягом реального їх вчинення (наприклад, дрібна крадіжка, дрібне хуліганство). Ці показники для певних адміністративних правопорушень рахуються на мільйони.

По-третє, хоча сьогодні значна кількість науковців, які досліджують проблему кримінальних проступків, висловлюється за їх виокремлення в межах чинного КК України у виді книги Особливої частини з одночасним закріпленням основних характеристик цієї групи діянь у нормах Загальної частини КК України, існує й інша модель їх законодавчого визначення (крім окремого закону про кримінальні проступки). Її сутність у тому, щоб визнати кримінальними проступками нинішні злочини невеликої тяжкості, встановивши за їх вчинення замість позбавлення волі та обмеження волі арешт на строк, відповідно, до шести та до трьох місяців. Такий варіант вирішення проблеми був би найбільш оптимальним. До того ж, він гуманізував би кримінальне законодавство, адже замість злочинів невеликої тяжкості з їх покаранням аж до позбавлення волі та судимістю з’явилася б група кримінальних проступків без зазначених кримінально-правових наслідків.

На порядок денний у зв’язку з розробкою законодавства щодо відповідальності за зазначені проступки необхідно також поставити питання щодо введення до системи суб’єктів судочинства мирових суддів, які й розглядали б справи стосовно кримінальних проступків.

Впровадження кримінального проступку потребує вдосконалення форми кримінальної відповідальності за їх вчинення, а саме, застосування такої відповідальності не у формі покарання, а у формі кримінально-правового стягнення. Якщо в інших галузях права стягнення давно існує, чому б не запровадити його і в кримінальному праві? Окрім іншого, це виправдовувало б відсутність судимості при застосуванні кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку. Судимість завжди пов’язується з покаранням, тому збереження покарання за проступки без судимості важко раціонально пояснити. Інша справа кримінально-правове стягнення без судимості.

2.3. Підстави й умови настання кримінальної відповідальності

2.3.1. Філософське та кримінально-правове обґрунтування підстави настання кримінальної відповідальності

Філософська підстава настання кримінальної відповідальності ґрунтується на ідеї свободи волі, свободи вибору суб’єктом варіанта власної поведінки в конкретних умовах об’єктивної дійсності. Якщо суб’єкт не має вибору між вчиненням суспільно небезпечного діяння та його невчиненням, кримінальна відповідальність виключається. Матиме місце крайня потреба. Отже, з філософських позицій підставою настання кримінальної відповідальності є свобода вибору (волі).

У теорії кримінального права зазначалися фактична та юридична підстави настання кримінальної відповідальності. Фактична підстава розглядалась як факт об’єктивної дійсності, що обумовлює настання кримінальної відповідальності. Таким є факт вчинення злочину.

Прихильники цієї точки зору юридичною підставою кримінальної відповідальності вважають наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом.