РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ ТА ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ПІДСТАВА Й УМОВИ ЇЇ НАСТАННЯ ТА МЕХАНІЗМ ЗАСТОСУВАННЯ

З погляду представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення як різновид психічного ставлення до дійсності згідно зі ст. 24 КК України стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом перебувають за межами об’єктивної сторони.

Аргументуючи висновок, що у формальних складах вольовий зміст умислу обмежується лише вольовим ставленням до суспільно небезпечних діянь, О.І. Рарог наводить такий приклад: ґвалтівник, усвідомлюючи, що вчиняє статевий акт з жінкою всупереч її волі шляхом застосування насильства, у будь-якому разі бажає вчинити дії, що мають саме такі соціальні ознаки. Це свідчить про те, що у разі вчинення злочинів з формальним складом вольовий елемент умислу завжди полягає у бажанні вчинити суспільно небезпечні діяння, заборонені кримінальним законом, тобто умисел може бути лише прямим.

Подібну позицію відстоює І.Г. Філановський, який стверджує, що прогалину у законодавстві щодо визначення видів умислу лише для матеріальних складів злочину практично можливо усунути за допомогою прийому, згідно з яким психічне ставлення до наслідків діяння повинно проектуватись на саме діяння. Це дає змогу ігнорувати факт відсутності наслідків.

Неможливість існування непрямого умислу у злочинах вказаної категорії підтримував і П.С. Дагель, вважаючи, що у формальних складах зміст вини визначається психічним ставленням до діяння. Водночас він зазначав, що для характеристики злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, а у зв’язку з тим, що види умислу відрізняються один від одного різним психічним ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків своєї дії, поділ умислу у формальних складах на прямий і непрямий не має сенсу. Тому правильніше говорити просто про умисел, або лише про прямий умисел.

Щодо останнього висловлює влучні критичні зауваження В.А. Ломако, наголошуючи на неможливості існування, окрім закріплених у КК України видів умислу, ще й «універсального», побудованого на основі лише інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Подібне міркування, зазначає дослідник, не лише не узгоджується із загальним поняттям вини, а й суперечить законодавчому опису окремих видів умислу.

Протилежну позицію щодо характеристики вини у формальних складах злочину висловлював Б.С. Нікіфоров. На його думку, суспільно небезпечний результат завжди є органічно включеним у діяння. Вчинення діяння – ні що інше, як спричинення певних наслідків. Умисел є формою психічного ставлення не до власне діяння, а до його соціальної сутності, тобто до його наслідків.

Зазначене підтримував Г.А. Кригер, який вважав, що психічне ставлення як до діяння, так і до наслідків потрібно встановлювати незалежно від того, йдеться про матеріальний чи формальний склад злочину. Цю позицію поділяв М.Й. Коржанський, наголошуючи на обов’язковості встановлення вольової ознаки відносно наслідків злочину.

Ще більш категоричний В.М. Мельничок, який стверджує, що встановлювати вину у злочинах з формальним складом необхідно лише на підставі психічного ставлення суб’єкта до можливих наслідків цього злочину, до заподіяння шкоди об’єкту посягання. При цьому потреби у з’ясуванні вольової ознаки стосовно діяння взагалі не існує.

Послідовним прихильником необхідності встановлення психічного ставлення до наслідків злочинного діяння у будь-якому складі злочину (в тому числі й у формальному, усіченому) є відомий український криміналіст, професор А.О. Пінаєв. Він влучно зазначає, що у формальних складах злочину за межі складу виводяться не наслідки посягання, а лише їх розміри. На думку вченого, яку важко спростувати, у злочинах з формальним складом особа не лише усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, а й передбачає її суспільно небезпечні наслідки, бажаючи їх настання.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки у формальному складі злочину «опинилися» за межами складу, жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. У формальному складі злочину порівняно із матеріальним модифікується лише форма вини, а не її зміст.

Оскільки діяння є засобом досягнення певного результату в процесі осмислення діяння, в тому числі й усвідомлення його суспільної небезпечності, то результат діяння «вмонтовано» в структуру осмислення (усвідомлення) його сутності. Тож доходимо висновку, що процес усвідомлення сутності діяння одночасно є процесом усвідомлення наслідків, до яких воно призводить. Діяння і його наслідки можна вважати елементами одного об’єкта усвідомлення (осмислення) суб’єктом, який його вчиняє, а отже – досягає. Роз’єднання діяння та його наслідку повинно мати виключно умовний характер. Насправді діяння та його результат у свідомості суб’єкта злиті воєдино, інакше неможливо адекватно усвідомити та оцінити ні перше, ні друге. За дотепним висловом В.М. Мельничка, інакше ми не зможемо відрізнити подвиг героя, який вдався до самопожертви, від самогубства.

Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Навпаки, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До слова, саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та «уточнень».

Дехто з учених припускають можливість вчинення злочину з формальним складом і з непрямим умислом. Зокрема, В.Г. Макашвілі вбачає непрямий умисел у формальних складах злочину, коли суб’єкт, вчинюючи діяння, не впевнений у його злочинному характері і лише припускає, що воно є суспільно небезпечним.

На нашу думку, у зазначених складах злочину має місце лише прямий умисел. Проте ситуації, змодельовані прихильниками іншої думки, нетипові для практики. При цьому ми усвідомлюємо, що теоретично зазначений аспект характеристики вини у злочинах з формальним складом є дискусійним, тому повинен бути предметом подальших наукових досліджень.

Щодо суб’єкта злочину традиційно його поняття формулюється так: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (ст. 18 КК України). Це свідчить про три ознаки загального суб’єкта – його «фізичність», осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб’єкт наділений бодай однією додатковою ознакою, він автоматично зараховується до так званих спеціальних суб’єктів.

Подібне визначення суб’єкта злочину має суттєві вади, головна – недостатня вичерпність ознак і як наслідок – недостатньо детальна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до формальної класифікації суб’єктів, що породжує суперечність та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема, під час кваліфікації співучасті у злочині зі спеціальним суб’єктом.

Суб’єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК України. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб’єкта – обов’язкові та факультативні.

До обов’язкових ознак належать: фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на той час віку кримінальної відповідальності.

Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб’єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК України, або містяться в її змісті. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується кілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.

Особливий інтерес становить друга, обов’язкова ознака суб’єкта – осудність, формула якої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК України).