РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ ТА ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ПІДСТАВА Й УМОВИ ЇЇ НАСТАННЯ ТА МЕХАНІЗМ ЗАСТОСУВАННЯ

Недоліком цього визначення є те, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом могло б бути таке визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один критерій (психологічний), а щонайменше три: соціально-медичний, психологічний та юридичний.

Соціально-медичний критерій визначається словами «за своїм психічним станом» і означає, що суб’єкт під час вчинення злочину, по-перше, досяг такого рівня розвитку психічних функцій та соціалізації[1], які дають можливість йому усвідомлювати справжній сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він не страждає на жодну з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати за свої дії чи керувати ними.

Соціально-медичний критерій є показником певного вікового розвитку та психофізіологічного стану людини. Він слугує своєрідною основою наступного, психологічного критерію.

Психологічний критерій осудності – це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним. Цей критерій характеризує людину з соціально-психологічного боку, засвідчуючи, що вона є не безвольною істотою, залежною від біофізичних факторів, а особистістю, яка має розум та волю і здатна емоційно переживати. Особистість, котра спроможна не лише адекватно відображати об’єктивну реальність, розуміти антисоціальну суть своєї злочинної поведінки, а й вільно обирати той чи інший варіант поведінки взагалі, тобто керувати нею.

Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки – інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна – це здатність усвідомлювати фактичний характер своєї злочинної поведінки та її суспільну небезпечність, а вольова – спроможність керувати такою поведінкою. Здатність усвідомлювати свою поведінку та керувати нею – ще не усвідомлення та керування. Інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію осудності характеризують потенційні психічні можливості особистості, її статику. Набуваючи динаміки, від можливості до реального усвідомлення та керування, ці властивості інтелекту та волі автоматично стають ознаками суб’єктивної сторони злочину. У цьому відмінність ознак вини, особливо навмисної, від ознак осудності.

Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, наприклад, вольової, трансформує осудність в неосудність. Ситуацію, коли немає інтелектуальної ознаки, а є вольова, уявити неможливо (внаслідок послідовності розвитку психічних процесів – від інтелектуального до вольового, а не навпаки).

Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається у своєрідному емоційному полі, що впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки емоції, хоч якими б сильними вони були, безпосередньо не породжують здатності усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при встановленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційну ознаку не включено і в запропоноване визначення осудності.

Юридичний критерій осудності немов би постає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, яка вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Зрештою, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. Стосовно суб’єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі (кримінальне зокрема) безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.

Потреба відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного – перетворюється на самоціль, що позбавлена юридичного сенсу. Але ж осудність – це передусім категорія юридична, оскільки вона є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції – складу злочину. Розуміння цього, мабуть, і пояснює те, що в літературі ототожнюють терміни юридичного критерію з психологічним.

Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз чинного кримінального законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності». Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: «Не підлягає тому, що неосудна особа не здатна сприймати зміст цієї відповідальності, не здатна бути відповідальною за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а отже, і сама осудність».

Визнання відносної самостійності юридичного критерію в структурі осудності не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась тільки як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно до того, звітувала особа собі про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного як органічного поєднання.

Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дає змогу відповісти на одне непросте запитання: хто повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто в цьому компетентний – юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це зробити? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ, – юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності/неосудності повинна бути відображена в новому КПК України, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК України.

Обов’язкові ознаки суб’єкта злочину характеризують його як загального суб’єкта. Однак у КК України питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб’єктом.

Поділ суб’єктів на загальний та спеціальний здійснюється в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме: за наявністю або відсутністю бодай однієї обставини, яка доповнювала б обов’язковий перелік основних ознак злочину («фізичність», осудність та досягнення певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Будь-яка додаткова обставина в характеристиці суб’єкта не завжди автоматично «перетворює» його із загального в спеціальний. Річ у тім, якщо є додаткові ознаки, причому прямо передбачені в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння, суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.

Спеціальний суб’єкт – це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх осіб, а лише для певної їх категорії, до якої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а лише щодо відповідної групи злочинів – службових, військових тощо. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, що адресується тільки їм. Особа, наділена лише обов’язковими ознаками суб’єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна, – виступити в ролі співучасника в злочині, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт. Особа, яка має ознаки і спеціального суб’єкта, у разі порушення загальної заборони нестиме відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, посадова особа чи військовослужбовець, які вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.

Отже, поділ суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально, механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, яке вчиняє суб’єкт, або характером кримінальної протиправності діяння.

Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, мають ще дрібнішу класифікацію. Це відіграє не лише пізнавальну, а й практичну роль. Загальні суб’єкти залежно від того, чи мають вони поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.

Загальний суб’єкт першого виду – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.

Загальний суб’єкт другого виду – це суб’єкт, котрий має поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але внаслідок цього він не стає спеціальним суб’єктом, оскільки ним порушується не спеціальна, «вузька» заборона, а загальна, обов’язкова для всіх: не вбий, не вкради тощо. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі злочину дитиновбивства, службову особу – у складі злочинів вимагання чи торгівлі людьми тощо.

Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи залежно від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.