Розділ «1. Сутність та значення вироку суду.»

Засуджені Ц. і Б. винними себе не визнали і засвідчили, що 7 вересня 2002 року приблизно о 23 годині 30 хвилин не зустрічалися з П. і злочинів щодо неї не скоювали, а знаходилися в цей час удома і бачилися з нею останній раз в школі, що підтвердили і допитані в судовому засіданні матері засуджених.

Ц. пояснив, що явка з повинною і дані ним свідчення на початку досудового слідства, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події і на очній ставці між ним і Б., не відповідають дійсності, оскільки він дав їх при застосуванні до нього незаконних методів слідства.

За таких обставин суд зобов’язаний був за клопотанням учасників судового розгляду, в порядку, передбаченому ст. 3151 КПК, дати доручення прокуророві перевірити заяву про застосування до Ц. незаконних методів ведення слідства, відклавши при цьому розгляд справи до закінчення перевірки. Суд так само повинен був допитати свідків, яким було відомо, чи контактували Ц. і Б. між собою.

Крім того, при постановленні обвинувального вироку суд повинен був вказати, чому він не прийняв до уваги свідчення засуджених про те, що 7 вересня 2002 року приблизно о 23 годині 30 хвилин вони не зустрічалися з П. і не скоювали злочинів відносно неї, а знаходилися в цей час удома і бачилися з нею останній раз в школі, а визнав правдивими свідчення Ц. про те, що він зустрічався з Б. в той же день, які він дав на початку розслідування, і від яких надалі відмовився.

Вказані обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи, оскільки вина Б. обґрунтовується тільки первинними свідченнями Ц.

Суд також не задовольнив клопотання про допит в судовому засіданні свідка С.С., свідчення якого важливі, оскільки за його повідомленням Ц. та Б. стали підозрюваними у скоєнні вказаних злочинів.

Суд, дійшовши висновку про винність Б. і Ц. за свідченнями останнього, які він дав на початку досудового слідства, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події, так само не звернув увагу на те, що свідчення були відібрані без участі захисника, що є порушенням ст. 45 КПК, в якій вказано, що участь захисника при провадженні дізнання і досудового слідства обов’язкова, якщо санкцією статті, за якою кваліфікується злочин, передбачено довічне позбавлення волі.

Відсутність захисника при затриманні і допиті Ц. і проведення відносно нього інших слідчих дій може бути розцінено як порушення його права на захист, що є підставою для визнання вказаних доказів неприпустимими.

За таких умов суд повинен був ретельно перевірити в судовому засіданні всі матеріали досудового слідства і перш за все обставин, за яких Ц. визнав свою провину, встановити причину зміни ним свідчень і дати їм належну оцінку.

Таким чином, органи досудового слідства допустили у справі неповноту дослідження обставин справи, а суд не усунув її під час розгляду справи[27].

Ряд учених виділяють в науковій літературі і таку властивість вироку суду як його справедливість. На необхідність виголошення справедливого вироку суду прямо вказувалося раніше в Ухвалах Пленуму Верховного суду СРСР[28].

У найзагальнішому розумінні справедливість означає етично обґрунтований і правильний масштаб для співвідношення дій суб’єкта на користь або на шкоду суспільству та інших осіб, з відповідними діями останніх[29].

Як вказує Толочко А.Н., справедливим буде вирок, який у повному розумінні відображає те, що сталося насправді. Одночасно з цим справедливість вироку забезпечується неухильним виконанням процесуального законодавства під час розгляду кримінальної справи і постановленням вироку[30].

По друге, вирок суду повинен бути обґрунтований лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України).

Ця вимога закону означає перш за все обов’язок суду обґрунтовувати судовими доказами всі свої висновки по справі, викладені у вироку. Жодне твердження суду про обставини справи не може бути викладене у вироку, якщо воно не спирається на докази.

Цікаво в зв’язку з цим відзначити вимоги Пленумів Верховного Суду СРСР. Так, в постанові «Про судовий вирок» від 28.07.1950 року[31] вказувалося, що «відкидаючи ті або інші наявні у справі докази на користь обвинувачення підсудного або його виправдання, суд повинен у вироку вказати, чому саме ці докази ним відкидаються». У пізнішій постанові «Про судовий вирок» від 30 червня 1969 року[32] Верховний Суд наголошував суддям, що «при постановленні вироку повинні отримати оцінку всі докази, розглянуті в судовому засіданні. У вироку необхідно викладати обставини, визнані судом встановленими..., а також докази, на підставі яких суд дійшов висновку, що ці обставини мали або не мали місця в об’єктивній дійсності... При цьому судам необхідно у вироку вказувати не тільки прізвища свідків, потерпілих і інших осіб, свідченнями яких, на думку суду, підтверджуються ті або інші фактичні обставини, але і викладати суть цих свідчень».

Тільки судові докази, зібрані, досліджені й оцінені відповідно до закону, можуть обґрунтовувати висновки суду і постановлені відповідно до них рішення. Але закон підкреслює й іншу принципову вимогу, що пред’являється до обґрунтування вироку доказами. Вона пов’язана з особливостями збирання і дослідження доказів у кримінальній справі на різних стадіях процесу.

На момент постановлення вироку у справі є докази, здобуті під час досудового слідства і отримані в судовому засіданні. Проте вирок може спиратися лише на ті з них, які були розглянуті судом у судовому засіданні. Жоден доказ, наявний у справі, не може бути покладений судом в основу його рішення, якщо він не був досліджений в судовому засіданні, точніше, в процесі судового слідства.

Відповідно до ст. 257 КПК України таке дослідження повинно проводитися безпосередньо і усно, тобто суд зобов’язаний допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Спроби обґрунтовувати вироки доказами, взагалі не розглянутими в судовому засіданні, є прямим і грубим порушенням закону. Вироки, що спираються на докази, не досліджені в суді, є необґрунтованими.

Верховний Суд України постійно підтверджує необхідність точного дотримання вказаних вимог закону.