Розділ 2 Призначення покарання за сукупністю вироків

Якби навіть суд повністю приєднав правильно встановлену невідбуту частину покарання за попереднім вироком до новопризначеного покарання, то вона склала би тільки 4 роки 8 місяців 09 днів (3 років 8 місяців 09 днів + 1 рік). Звідси можна зробити висновок, що засудженому Е. прийдеться відбувати “зайві” 4 місяці 22 дня. Крім того, якщо виникне згідно ст. 81 КК питання про умовно-дострокове звільнення Е. від відбування покарання (при відбутті останнім не менше двох третин строку покарання), то воно буде розглянуто пізніше на 11 місяців 09 днів. Ось до яких помилок може привести «просте» не встановлення судом невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Верховний Суд України неодноразово в своїх рішеннях звертав увагу судів на те, що ті повинні точно встановлювати невідбуту частину покарання і вказувати його вид і розмір в новому вироку.

Приклад: Районний суд вироком від 15.09.2005 р. засудив Б. за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки 3 місяці позбавлення волі. Верховний Суд України вирок скасував і вказав, що міський суд постановою від 18.12.2003 р. звільнив засудженого Б. від відбування покарання умовно-достроково на 1 рік 1 місяць 22 дні. 17.02.2004 р. та 20.12.2004 р. Б. учинив нові злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 186 КК, тобто до закінчення строку відбування покарання. Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 26 постанови Пленуму, при визначенні покарання за правилами ст. 71 КК до покарання за новим вироком повністю або частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком. Тому суди повинні точно встановлювати невідбуту частину основного й додаткового покарань і зазначати їх вид та розмір у новому вироку. Однак суд зазначені вимоги закону порушив, призначаючи Б. покарання за новим вироком, він не визначив та не приєднав до цього покарання не відбуту засудженим частину покарання за попереднім вироком[155].

Вказівка про невідбуту частину покарання у вступній частині вироку, наприклад, з урахуванням наведених вище прикладів, може бути наступною:

- “раніше засудженого 17 березня 2007 року Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області за ст. 185 ч. 3 КК України до трьох років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання з випробуванням строком на два роки. Невідбута частина покарання складає два роки один місяць дванадцять днів позбавлення волі”;

- “раніше засудженого 13 березня 2006 року Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області за ст. 185 ч. 3 КК України до трьох років позбавлення волі. Невідбута частина покарання складає два роки один місяць вісім днів позбавлення волі”;

— “раніше засудженого 13 березня 2006 року Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області за ст. 185 ч. 3 КК України до трьох років позбавлення волі. Невідбута частина покарання складає один рік одинадцять місяців два дні позбавлення волі”.

3. Загальний строк покарання визначається в межах максимального строку, передбаченого ч. 2 ст. 71 КК України.

Так, при складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині Кримінального кодексу.

Це означає, що розмір штрафу не повинен перевищувати 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини Кримінального кодексу не передбачений вищий розмір штрафу (ч. 1 ст. 53 КК). Строк позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не повинен перевищувати 5 років (ч. 1 ст. 55 КК). Строк громадських робіт не може перевищувати 240 годин (ч. 2 ст. 56 КК). Строк виправних робіт і службового обмеження для військовослужбовців не повинен перевищувати 2 років (ч. 1 ст. 57, ч. 1 ст. 58 КК). При цьому звертаємо увагу суддів на те, що згідно з ч. 2 ст. 72 КК при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службового обмеження для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно. Строк арешту не може перевищувати 6 місяців (ч. 1 ст. 60 КК), а строк обмеження волі, — 5 років (ч. 1 ст. 61 КК). Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців не може перевищувати 2 років (ч. 1 ст. 62 КК). Позбавлення волі встановлюється на строк від 1 до 15 років (ч. 2 ст. 63 КК). Разом з тим, для останнього випадку, законодавець зробив виняток з правил, вказавши, що у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим 15 років, але не повинен перевищувати 25 років (ч. 2 ст. 71 КК). При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

В.І. Тютюгін правильно відзначає, що покарання за сукупністю злочинів шляхом застосування принципу складання покарань призначених за окремими вироками повинно відповідати ряду вимог, зокрема, “межі такого складання визначаються за більш суворим видом покарання, незалежно від того, за яким вироком — попереднім чи наступним — такий більш суворий вид покарання було призначено. Ця вимога випливає з ч. 1 ст. 72 КК, відповідно до якої при складанні різних видів покарань за сукупністю злочинів або вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий”[156].

4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком (ч. 4 ст. 71 КК).

Вимога даного правила полягає у тому, що у всіх випадках [за винятком двох правил: а) при складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань (ч. 2 ст. 71 КК; б) коли остаточне покарання визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі (ч. 4 ст. 71 КК)] остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Разом з тим, суди нерідко не виконують дану вимогу закону.

Приклад перший: Районний суд засудив Б. за ст. 395 КК на 1 місяць арешту. На підставі ст. 71 КК до призначеного покарання суд приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків призначив засудженому остаточне покарання у виді 3 місяців арешту. Як убачається із матеріалів справи, Б. за попереднім вироком був засуджений на 3 роки позбавлення волі, а згодом його було звільнено умовно-достроково на 1 рік та 21 день. Останній злочин Б. вчинив в період невідбутої частини покарання. Верховний Суд України вирок скасував, оскільки суд порушив вимоги ч. 4 ст. 71 КК, призначивши остаточне покарання, яке є меншим ніж невідбута частина покарання за попереднім вироком[157].

Приклад другий: Вироком від 28.10.2003 р. У. був засудженим за ч. 1 ст. 309 КК на 1 рік позбавлення волі. Оскільки раніше, 09.06.2003 р. він вже був судимий за ст. 185 ч. 2 КК на 2 роки позбавлення волі із звільненням від відбування покарання з випробуванням, суд остаточно визначив покарання тому у виді 1 року 3 місяців позбавлення волі. Верховний Суд України, скасував даний вирок, у зв’язку з тим, що відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків повинне бути більше від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Дане покарання, хоча є і більшим, ніж за останній злочин, проте є меншим, ніж було призначено за попереднім вироком[158].

Аналіз судової практики свідчить про те, що найчастіше такі помилки зустрічаються в тих випадках, коли винна особа перший раз була засуджена і звільнена: а) від відбування покарання з випробуванням; б) умовно-достроково від відбування основного покарання. На наш погляд, судді в цих випадках, при застосуванні правил ст. 71 КК, помилково за невідбуту частину покарання за попереднім вироком, приймають або термін іспитового строку (замість розміру призначеного покарання), або не весь строк основного покарання на який засуджений був умовно-достроково звільнений, а ту частину строку покарання яка залишилась до його закінчення після вчинення ним злочину.

За ради об’єктивності слід визнати, що по цим питанням у Верховного Суду України є й інша точка зору.

Приклад перший: Районний суд вироком від 28.09.2005 р. засудив Н., раніше судиму 05.07.2004 р. за ч. 2 ст. 309 КК на 3 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — за ч. 2 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК, частково приєднано покарання за вироком суду від 05.07.2004 р. і остаточно призначене покарання у виді 2 років 2 місяців позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор, посилається на неправильне застосування кримінального закону, а саме, що судом першої інстанції було невірно призначено покарання за сукупністю вироків. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, відзначив, що призначене покарання Н. відповідає вимогам статей 65–67 КК з урахуванням усіх обставин, що впливають на його призначення, а тому підстав для призначення кримінальної справи до касаційного розгляду, не вбачається[159].

Приклад другий: Районний суд вироком від 20.10.2006 р. засудив К., раніше судимого 23.07.2002 р за ст. ст. 185 ч. 2, 185 ч. 3, 357, 304 ч. 3 КК на 5 років позбавлення волі, звільненого 10.12.2004 р. умовно-достроково строком на 1 рік 5 місяців 27 днів — за ст. 395 КК на 2 місяця арешту. На підставі ст. ст. 71, 72 КК остаточно призначене покарання у виді 4 місяців позбавлення волі. У касаційному поданні прокурор, посилається на неправильне застосування кримінального закону. Верховний Суд України, відмовляючи прокурору, відзначив, що призначене покарання К. відповідає вимогам ст. 65 КК, оскільки його вид та строк визначено судом з урахуванням ступеню тяжкості вчиненого злочину і даним про особу, з яких вбачається, що у вчиненому К. щиро розкаявся, має ряд тяжких хвороб, а тому підстави для призначення кримінальної справи до касаційного розгляду, відсутні[160].