Розділ «Глава 3. Спеціальні засади призначення покарання, їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання»

Застосовуючи при призначенні покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 3 ст. 42 КК України (1960 року) принцип часткового складання покарань і визначивши покарання у вигляді реального позбавлення волі, суд тим самим скасував умовне засудження, застосоване до Г. за раніше постановленим вироком. Однак будь-яких передбачених частинами 5, 6 і 7 ст. 45 КК України (1960 року) підстав для такого рішення в справі немає. Скоєння ж злочину до постановлення вироку про умовне засудження як підстава для скасування умовного засудження кримінальним законом не передбачається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно. Отже, і вироки щодо Г. повинні виконуватися самостійно[417].

Спірним є й питання про застосування принципу поглинання при призначенні покарання за сукупністю злочинів, коли основні покарання, призначені за окремі злочини, відносяться до різних видів і не можуть бути складені. Такими видами основного покарання є штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це питання є особливо актуальним, тому, що 143 статті (19,9 % від загальної кількості) передбачають можливість застосування покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, причому 22 (3 % від загальної кількості) передбачають його як основне. Що ж до штрафу, то слід сказати не тільки про значну кількість санкцій, де штраф є основним покаранням, але й про поширене його застосування судами при індивідуалізації покарання. Так, у 2001 році штраф як основний вид покарання було призначено 3 582 засудженим, або 2,2 %, у 2002 році — 10 510 засудженим, або 5,4 %[418], у 2003 році — 8915 засудженим, або 4,4 %[419].

Аналіз ст. ст. 70, 72 КК України дає змогу стверджувати, що стосовно принципу поглинання менш суворого покарання більш суворим за сукупністю злочинів, коли призначено різні види основних покарань за окремі злочини, яких-небудь правил законодавець не визначає. Виняток лише становить призначення довічного позбавлення волі, яке при призначенні покарання за сукупністю злочинів поглинає всі інші, менш тяжкі види покарань (ч. 2 ст. 70 КК України).

Принцип складання покарань законодавець відобразив у чч. 3, 4 ст. 72 КК України: "Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно". Таким чином, установивши коефіцієнти співвідношення покарань, крім штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, законодавець надав можливість складати всі інші основні покарання різних видів (за винятком довічного позбавлення волі). Отже, виходить, що принцип поглинання покарань може застосовуватися щодо таких покарань, як штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, коли вони виступають як основний вид покарання, призначений за окремий злочин, що входить у сукупність, а принцип складання — ні. Це підтверджується в абз. 2 п. 21 і абз. 4 п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про призначення судами кримінального покарання", де передбачено, що "коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинання меж суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання"[420].

Проте є недоцільним надання можливості поглинання таких видів покарання, як штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не тільки у випадку, коли вони виступають як додатковий, але і як основний вид покарання. Застосування принципу поглинання менш суворого покарання більш суворим у цьому випадку може "привести до послаблення боротьби з повторними злочинами, тому що каральні й особливо частковопопереджувальні можливості покарань, які поглинаються, не будуть використані"[421]. Ці види покарань мають велике значення для індивідуалізації покарання за сукупністю злочинів, оскільки їх застосування сприяє ефективності призначеного покарання та досягненню його мети стосовно кожного злочину, що входить у сукупність, за який призначено цей вид покарання. Так, призначення основного покарання у вигляді штрафу багато в чому зумовлюється необхідністю відновлення порушених злочином майнових інтересів особи, суспільства, держави. Призначення основного покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, як правило, має чітко виражений частково превентивний характер[422]. При цьому часткова превенція досягається позбавленням засудженого фактичної можливості займатися діяльністю, завдяки здійсненню якої він вчинив злочин. Як правильно зазначається в літературі, розрахунок тут робиться на усунення злочинця від того виду трудової діяльності, яку він використовував з антигромадською метою[423]. Якраз для досягнення цієї мети суд призначає такі види покарань як основні. Саме виходячи з цих міркувань, як уявляється, законодавець і вказав на неможливість складання названих видів покарань при призначенні покарання за сукупністю злочинів і вироків (ч. 3 ст. 72 КК України). Дотримуючись цього міркування, недоцільно застосовувати принцип поглинання при призначенні покарання за сукупністю злочинів стосовно штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо ці покарання є додатковими. Тому найбільш ефективним є призначення цих покарань одночасно до самостійного виконання. У зв’язку з цим доцільно в ст. 70 КК України закріпити положення такого змісту: "Якщо за злочини, що входять у сукупність, призначається штраф або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (як основні, так і додаткові), то вони виконуються самостійно". Таке положення знайшло відображення в КК ряду зарубіжних країн. Наприклад, у ч. 2 ст. 48 КК Японії закріплено, що "грошовий штраф та інше кримінальне покарання призначаються спільно"[424]. У ч. 2 ст. 65 КК Литовської Республіки визначено, що "штраф не замінюється й призначається самостійно разом з іншими покараннями"[425]. А в Постанові Пленуму Верховного Суду № 7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання” треба вказати на необхідність самостійного виконання таких різних видів основних покарань, як штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Аналізуючи практику застосування ст. 71 КК України, слід зазначити, що велике практичне значення при застосуванні цієї статті має вирішення питання про те, що являє собою невідбута частина покарання. Це питання має дискусійний характер. Так, одні науковці[426] вважають, що невідбутою частиною покарання слід визнавати:

1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79 КК);

2) частину покарання, від якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

3) невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК);

4) частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

5) невідбуту частину покарання, замінену в порядку амністії (ст. 86 КК);

6) невідбутий строк позбавлення волі, призначений судом у порядку заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк (ст. 87 КК);

7) частину будь-якого основного покарання, невідбутого засудженим;

8) додаткове покарання або невідбуту його частину за попереднім вироком.

Дехто з інших учених вважає, що невідбута частина покарання "визначається залежно від виду покарання, а також від того, реально особа відбувала покарання чи вона звільнялася від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75–79 КК), або до неї застосовувалося умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 і ст. 83 КК), відбувалася заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82) або застосовувалося звільнення від покарання через хворобу (ст. 84 КК), амністія, за якою осуджений частково звільнявся від покарання або йому замінена невідбута частина покарання більш м’яким покаранням, тощо"[427].

Проаналізувавши висловлені позиції, можна констатувати: найбільш повно й відповідно до положень КК 2001 р. розкрито зміст поняття "невідбута частина покарання" в постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. Але, разом із тим, у змісті цієї постанови не враховані положення статті 84 КК. Ґрунтуючись на аналізі положень чинного Кримінального кодексу, на нашу думку, під невідбутою частиною покарання треба розуміти:

1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі тощо,

2) частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

3) невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86 КК);

4) частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);