Розділ «Глава 2 Загальні засади призначення покаранню та їх види»

Безумовно, судова практика є емпіричною базою для кримінологічних досліджень і саме тому має величезне значення для вивчення особи з точки зору кримінології. Однак, по-перше, всі характеристики особи винного — це особливості кожної конкретної особи, винної у вчиненні злочину, тому вони істотно відрізняються від типових, найбільш істотних, закономірних характеристик особи злочинця, які є предметом дослідження кримінології. У зв’язку з цим у літературі справедливо зазначається, що особа злочинця не може розглядатися лише на рівні конкретної особи, що вчинила злочин. Ніяка, навіть найбільш повна, характеристика особи не вичерпує сутності злочинця як родового кримінологічного поняття[263]. По-друге, кримінологічне дослідження "особи злочинця" здійснюється поза зв’язком із конкретним злочином, вчиненим винним, і є предметом самостійного вивчення, а дослідження "особи винного" як кримінально-правового поняття зумовлюється метою встановлення й обрання оптимальних заходів кримінально-правового впливу на певну конкретну особу, яка вчинила злочин. Тому обсяг і зміст цих понять відповідно до мети дослідження може бути різним.

Незважаючи на різне значення понять "особа злочинця" і "особа винного", досить тривалий час вони ототожнювались як у теорії кримінального права, так і в кримінології, що є методологічно помилковим. Подібну помилку допускають й деякі з дослідників і сьогодні. Так, В.Г. Павлов, розглядаючи поняття особи злочинця, відзначає, що в кримінальному законі особа злочинця виступає як одна з підстав індивідуалізації кримінальної відповідальності та кримінального покарання[264]. В.В. Устименко, вважаючи, що особа злочинця — міжгалузеве поняття, зазначає, що "соціальні, психологічні й біологічні особливості особи злочинця, виступаючи разом із діянням підставою кримінальної відповідальності, певним чином детермінують характер і ступінь суспільної небезпечності делікту в цілому, маючи при цьому різний ступінь інтенсивності"»[265].

Як уявляється, таке ототожнення понять "особи винного" й "особи злочинця" необґрунтоване й не відповідає положенням чинного кримінального законодавства, оскільки в КК 2001 року законодавець не застосовує при конструюванні норм поняття "особа злочинця".

Тому слід вважати правильним і методологічно обґрунтованим застосування в ст. 65 КК, що розкриває правила призначення покарання, терміна "особа винного", оскільки покарання призначається лише при доведеності складу злочину, в тому числі й вини особи.

Характеризуючи поняття "особа винного", слід зазначити, що, незважаючи на його теоретичне й практичне значення в теорії кримінального права, однозначного формулювання змісту цього поняття немає.

Так, П.С. Дагель вважав, що під особою винного слід розуміти сукупність соціально-політичних, психічних і фізичних ознак особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення[266].

В.І. Ткаченко та деякі інші вчені розрізняють лише біологічні й соціальні властивості особи винного[267].

На думку інших науковців, слід визначати більш широке коло цих обставин: 1) обставини, які знайшли вираз у поведінці особи, що передувала вчиненню злочину; 2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину; 3) обставини, що характеризують психологічні, біологічні й психічні властивості особи[268].

На думку Н.С. Лейкіної та деяких інших учених, особа винного, як і особа будь-якої іншої людини, багатогранна, тому вона охоплює, крім психологічних ознак, і соціальні ознаки, що виявляють її суспільну сутність[269]. При цьому, як вважає Н.С. Лейкіна, суд, призначаючи покарання, має враховувати обставини, що характеризують особу винного до, під час і після вчинення злочину.

Н.Ф. Кузнецова та деякі інші вчені до цих особливостей, крім тих, що зазначені Н.С. Лейкіною, відносять кримінально-правові, фізичні та інші особливості особи винного[270]. Разом із цим, вони наголошують, що "необхідно враховувати важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: ставлення до роботи і навчання, спосіб життя, заслуги перед Батьківщиною, поведінка в сім’ї, побуті, громадських місцях та інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують"[271].

Аналізуючи висловлені позиції, необхідно, по-перше, відзначити, що в змісті багатьох із них необґрунтовано звужується сутність поняття "особа винного", що можна пояснити недостатньо точним розумінням структури особи людини, яка є визначальною, початковою для розуміння змісту поняття "особи винного”. Тому, якщо розуміти особу як складну систему, що має психосоціобіологічну структуру, то найбільш правильною уявляється позиція вчених, які, характеризуючи особу винного, вважають, що суд повинен досліджувати чотири сторони життя і діяльності людини: 1) фізичний стан; психічний стан; 3) соціальний статус; 4) правовий статус.

По-друге, важко погодитися з думкою тих науковців, які вважали, що негативні й позитивні характеристики особи винного, що враховуються судом при обранні міри покарання, в обов’язковому порядку повинні знайти відображення у вчиненому злочині[272]. Оскільки врахування судом особи винного підпорядковано законодавчо визначеній меті покарання, її видам, то коло обставин, які має враховувати суд при призначенні покарання, залежить від того, яку саме мету ставить закон перед покаранням на певному історичному етапі. У різні часи, у різних правових системах перед покаранням ставилася різна мета: відплата, залякування, соціальний захист, ресоціалізація, попередження злочинів[273]. На сьогодні в ч. 2 ст. 50 КК України чітко визначено, що "покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Конкретизуючи мету в ч. 2 ст. 50 КК, законодавець зобов’язав суд при призначенні покарання всебічно підходити до дослідження й урахування особи винного, не обмежуючись тими особливостями особи, які виявилися у вчиненому злочині. Як справедливо зазначалося в літературі, тільки "максимально повне врахування особистих властивостей засуджених — базовий чинник у реалізації мети покарання"[274]. Саме тому при призначенні покарання суд, виходячи з мети покарання і керуючись принципом гуманізму, повинен ураховувати такі характеристики винного, як інвалідність, похилий або молодий вік та інші ознаки. Ці ознаки, як уявляється, не пов’язані з обставинами вчиненого злочину, але мають велике значення для індивідуалізації покарання, оскільки, характеризуючи особу винного, дозволяють визначити необхідне та достатнє покарання винному, що відповідає принципам його призначення. Щоб призначити обґрунтоване покарання, яке забезпечить досягнення визначеної законом мети, суд повинен оцінити особливості винної особи не тільки безпосередньо у зв’язку з вчиненим нею злочином, а й її характеристику до, під час і після його вчинення. Тільки така сукупна оцінка дозволить суду визначити вид і розмір покарання, яке може забезпечити досягнення його мети.

По-третє, досліджуючи зміст поняття "особа винного", слід виходити з того, що особа винного, як і будь-якої законослухняної людини, індивідуальна, неповторна, "вона характеризується властивим тільки їй одній співвідношенням різних особливостей і якостей, позитивних і негативних"[275]. Саме через багатогранність її природи неможлива в повному обсязі конкретизація всіх обставин, що характеризують особу винного, безпосередньо в нормах кримінального законодавства. Розглядаючи цю проблему, В.Д. Филимонов справедливо зазначає, що "навіть якщо б це завдання вдалося вирішити, правова норма набула б настільки складного характеру, що користуватися нею було б дуже важко. Вірогідність помилок при її застосуванні була б значною"[276]. До певної міри цим пояснюється те, що законодавець у ст. 65 КК України вказує лише на необхідність урахування особи винного, не визначаючи кола обставин, які необхідно брати до уваги суду при призначенні покарання.

У постановах про призначення кримінального покарання, що діяли в різний час, Пленум Верховного Суду України намагався конкретизувати ознаки особи. Проте й тут визначалися лише окремі, найтиповіші її характеристики. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України № 10 від 25 грудня 1981 р. вказувалося, що "суди повинні з достатньою повнотою досліджувати дані про особу підсудного, перш за все, ставлення підсудного до праці, навчання, працездатність, стан здоров’я, сімейний стан, дані про судимість"[277]. У постанові № 6 від 29 червня 1990 р. до цієї характеристики було додано обов’язковість установлення судом при обранні міри покарання "громадських обов’язків, поведінку на виробництві і в побуті"[278]. А в постанові № 22 від 22 грудня 1995 р. рекомендувалося враховувати ще й поведінку до вчинення злочину, його минуле (крім судимостей, і наявність адміністративних стягнень). Розкривалося також, які саме дані про сім’ю суд повинен ураховувати: наявність на утриманні дітей і осіб похилого віку, стан їх здоров’я, матеріальне становище сім’ї, тощо. Перелік обставин, що характеризують особу винного і повинні враховуватися судом при призначенні покарання, визначено і в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 "Про практику призначення судами кримінального покарання"[279].

Наведене свідчить про те, що, виходячи з багатогранності й індивідуальності поняття "особа винного", ні закон, ні суд не в змозі дати вичерпний перелік ознак особи винного. Це пояснюється перш за все тим, що саме поняття "особа" застосовано лише до конкретної людини, а отже, не може мати узагальнюючого значення.

Правильно вважав М.І. Бажанов, що більш конкретне формулювання в нормах закону ознак особи винного, які необхідно враховувати суду при індивідуалізації покарання, звузило б можливості врахування індивідуальних ознак винного, притаманних лише йому[280], а тим самим не відповідало б принципу індивідуалізації покарання. Це й обґрунтовує відсутність у кримінальному законодавстві вичерпного переліку обставин, що характеризують особу винного.

Аналізуючи зміст загального правила — врахування особи винного при призначенні покарання, слід зазначити, що багато обставин, які характеризують особу винного (наприклад, ознаки, що характеризують соціальну роль і правове становище суб’єкта: громадянство, перебування на військовій службі, службове становище та інше), у деяких випадках передбачаються законодавцем як обов’язкові або кваліфікуючі ознаки складу злочину і, отже, впливають на кваліфікацію вчиненого. У такому випадку вони є спеціальними ознаками суб’єкта злочину і тому не можуть повторно враховуватися судом при індивідуалізації покарання, оскільки вже враховані законодавцем при конструюванні санкції певної статті. Тому уявляється помилковим вважати, що такі ознаки необхідно також ураховувати судом при індивідуалізації покарання[281].

Але судом можуть бути враховані конкретні, індивідуальні особливості прояву певних обставин, що характеризують суб’єкта злочину. Наприклад, у чому виявилася жорстокість при вчиненні конкретною особою умисного вбивства з особливою жорстокістю або кількість вчинених особою умисних вбивств, при призначенні покарання за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. У такому випадку не буде подвійного врахування окремих обставин, оскільки суд оцінює й ураховує лише індивідуальні особливості прояву законодавчо передбачених ознак складу злочину.

Досліджуючи цю проблему, слід зазначити, що безпосередньо в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК законодавець, зобов’язуючи суд при призначенні покарання враховувати обставини, які характеризують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й ті, що пом'якшують чи обтяжують покарання, у сукупності визначає індивідуальну юридичну природу та їх значення. Саме тому, як свідчить аналіз судової практики, вироки підлягають зміні чи скасуванню у випадку, якщо суд, призначаючи покарання, ураховував тільки обставини, що характеризують особу винного, або, наприклад, тільки обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, незважаючи на те, що в справі мала місце їх сукупність.

Розглядаючи питання про необхідність відмежування обставин, передбачених законодавцем у ст. ст. 66 і 67 КК, від обставин, що характеризують особу винного, особливості вчиненого діяння, необхідно відзначити гостродискусійний характер цього питання не тільки в теорії кримінального права, але й у практичній діяльності судів. Ґрунтуючись на аналізі літератури, можна визначити два напрями дискусії, що ведеться в теорії кримінального права з цього питання. Так, деякі автори вважають, що обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, характеризують або особу винного, або ступінь тяжкості вчиненого, або відносяться до особи винного і ступеня тяжкості вчиненого одночасно і тому не мають самостійного значення для індивідуалізації покарання[282]. Інші вчені дотримуються протилежної точки зору, висловлюючись про самостійне значення обставин, що характеризують ступінь тяжкості вчиненого, особи винного й обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Зокрема, Л.Л. Кругліков вважає, що обставини, які характеризують особу винного, мають самостійне значення і тому повинні враховуватися судом при призначенні покарання незалежно від того, згадані вони в переліку пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин чи не згадані; є в конкретній справі обставини (повторність, стан сп’яніння), яким з урахуванням даних про особу може бути не надано юридичного значення, або їх не існує; має право суд визнати конкретні дані про особу як такі, що обтяжують, пом’якшують покарання, чи не має такого права[283].