Розділ III ПРОВАДЖЕННЯ В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

По-перше, суд повинен вибрати необхідну норму (норми), що регулює відповідні відносини, з'ясувати її чинність щодо кола осіб і в часі, а по-друге, перевірити її відповідність нормам з вищою юридичною силою, згідно з правилами статті 9 КАСУ. У разі якщо декілька норм однакової юридичної сили суперечливо регулюють відповідні відносини, необхідно обрати для застосування спеціальну норму, на відміну від загальної норми, що врегульовує те саме, але ширше коло відносин. Якщо неможливо однозначно визначити, яка норма є спеціальною, тоді суд застосовує норму, яка набрала чинності пізніше.

Норма є відправним пунктом для встановлення законності вимог та заперечень, заявлених особами, які беруть участь у справі. Законною є вимога, що відповідає нормі права. Така вимога має випливати з правового наслідку, який вимагає норма права. Для того, щоб установити, чи випливає вимога з норми, слід визначити, яка саме норма з усього масиву правових приписів має бути застосованою до відповідних відносин. Для цього слід звернутись до обставин у справі і виокремити ті з них, які мають юридичне значення. У кожній нормі права є частина, котра описує абстрактними правовими поняттями (так званим "юридичним складом") обставини, за яких має бути виконана вимога норми (прикладом такої вимоги можуть бути такі формулювання: "сплатити вартість послуг", "дозволити експлуатацію обладнання", "зупинити подальшу діяльність", "відшкодувати завдану шкоду" тощо). Відтак установлюється відповідність між тією частиною норми права, яка описує обставини, наявність яких вимагається нею ("юридичним складом"), і дійсністю. Така відповідність установлюється шляхом порівняння норми права і встановлених у справі обставин, а звідси й вислів "кидання погляду суддею з норми на факт і знову на норму …". Процес обрання норми права знаходить відображення у мотивувальній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

Якщо суд з'ясує, що відповідач допустив порушення прав, свобод чи інтересів позивача, які у той чи інший спосіб гарантуються нормою права (не обов'язково лише нормою закону!), суд повинен задовольнити відповідну позовну вимогу, а за інших обставин - відмовити у її задоволенні (пункт 4 коментованої статті). Одночасно робиться висновок, якого вимагає модальна (наслідкова) складова норми права, - висновок щодо необхідності тієї чи іншої дії чи бездіяльності або прийняття певного рішення, - тобто суд обирає спосіб захисту порушеного права, свободи чи інтересу з урахуванням частини другої статті 162 КАСУ. Це вже знаходить відображення у резолютивній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

6. Пункт 5 коментованої статті покладає на суд обов'язок вирішити питання про розподіл судових витрат між сторонами відповідно до задоволених чи незадоволених судом позовних вимог. Такий розподіл здійснюється за правилами статті 94 КАСУ і відображається у резолютивній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

7. Пункти 6 і 7 коментованої статті є факультативними, оскільки не у кожній справі можливе негайне виконання постанови чи забезпечується адміністративний позов.

Але в будь-якому випадку суд повинен переконатися, чи немає у справі підстав для негайного виконання постанови, визначених статтею 256 КАСУ. Якщо такі підстави є, тоді висновок про негайне виконання постанови відображається в її резолютивній частині як "інші правові наслідки ухваленого рішення" (пункт 3 статті 163 КАСУ).

Питання щодо скасування заходів забезпечення адміністративного позову (або заміни одного способу забезпечення адміністративного позову іншим) потрібно вирішувати лише тоді, коли суд вживав ці заходи. За загальним правилом, якщо у задоволенні вимог позивачеві буде відмовлено, вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою суду законної сили. Проте суд може одночасно з прийняттям постанови постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення адміністративного позову або заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим (частина четверта статті 118 КАСУ). Тобто це питання вирішується не у постанові, а ухвалою, яку може бути постановлено одночасно з постановою. Це пов'язано з тим, що така ухвала завжди виконується негайно (частина п'ята статті 118 КАСУ), тоді як постанова у справі підлягає негайному виконанню дуже рідко.

Стаття 162. Повноваження суду при вирішенні справи

1. При вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

2. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про:

1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії;

3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача коштів;

5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Предмет регулювання та цілі статті